Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

16 березня 2021 року

м. Київ

справа № 127/5585/18

провадження № 51-1047км20

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду  у складі:

головуючого                                          ОСОБА_1 ,

суддів                                                      ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання          ОСОБА_4 ,

прокурора                                                ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від

30 вересня 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 05 грудня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017020010000996, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя м. Вінниці,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 Кримінального кодексу України (далі – КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 30 вересня

2019 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 1 ст. 382 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.

Згідно з пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК суд ухвалив покласти на ОСОБА_6 обов`язки періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Процесуальні витрати і речові докази відсутні.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення за наступних обставин.

За рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня

2017 року було задоволено позов ОСОБА_7 до ОСОБА_6 у справі

№ 127/17796/16-ц, яким вирішено відібрати малолітнього сина ОСОБА_8 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 , у батька ОСОБА_6 та передати його матері ОСОБА_7 . Рішення в частині відібрання дитини і повернення її матері допущено до негайного виконання. Згідно з ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 07 березня 2017 року вищевказане рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Надалі на підставі зазначеного виконавчого листа старшим державним виконавцем Староміського відділу державної виконавчої служби міста Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області ОСОБА_9 31 січня 2017 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження за фактом відібрання малолітнього сина ОСОБА_10 у батька ОСОБА_6 та повернення його матері ОСОБА_7 .

Цю постанову ОСОБА_6 отримав 06 лютого 2017 року, що підтверджується відміткою про отримання та його особистим підписом на супровідному листі

№ 775/10-33 від 31 січня 2017 року.

Потім 17 лютого 2017 року в ході примусового виконання виконавчого листа

в приміщенні Вінницького клінічного обласного шкірно-венерологічного диспансеру на вул. Магістратській, 21 у м. Вінниці, під час вчинення виконавчих дій ОСОБА_6 умисно, з метою недопущення виконання рішення суду не передав дитину – ОСОБА_10 його матері в присутності представників Служби у справах дітей Вінницької міської ради. Крім того, з боку ОСОБА_6 здійснювався психологічний тиск на дитину, він фізично утримував і не відпускав дитину до матері. Про вказаний факт державним виконавцем

ОСОБА_9 складено відповідний акт.

Надалі 24 лютого 2017 року в ході примусового виконання виконавчого листа в приміщенні того ж диспансеру під час вчинення виконавчих дій ОСОБА_6 перешкоджав виконанню рішення суду, а саме повторно добровільно не передав дитину, фізично утримував та здійснював психологічний тиск на неї. Про вказаний факт ОСОБА_9 складено відповідний акт.

Вінницький апеляційний суд ухвалою від 05 грудня 2019 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_6  залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення  через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і закрити кримінальне провадження. Зазначає, що судом не доведено його прямого умислу на невиконання рішення суду. За його твердженням, суд не перевірив у повній мірі, чи мав він реальну можливість виконати рішення суду.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 просила касаційну скаргу засудженого  залишити без задоволення, а судові рішення – без зміни.

Іншим учасникам було належним чином повідомлено про судовий розгляд, але в судове засідання вони не з`явилися.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Статтею 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно

до ст. 94 цього Кодексу.

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК, у кримінальному провадженні підлягають доказуваннювинуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до ст. 94 КПК суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

За вироком суду першої інстанції ОСОБА_6 визнано винуватим

в умисному перешкоджанні виконанню рішення суду, що набрало законної сили, його дії кваліфіковано за ч. 1 ст. 382 КК.

Зі суб`єктивної сторони цей злочин характеризується виною у формі прямого умислу.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 КК прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

З показань, які ОСОБА_6 давав у судовому засіданні, вбачається, що вини

у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення він не визнав. Суду пояснив, що, насамперед, не хотів завдати шкоди дитині. Повідомив суду, що у 2012 році ОСОБА_7 сама передала йому дитину разом

із медичною карткою. Вона зустрічалася з дитиною один раз на тиждень.

У 2014 році дружина захотіла забрати дитину собі, у зв`язку з чим звернулася

до Служби у справах дітей Вінницької міської ради, яка встановила порядок участі матері у вихованні дитини, а у травні 2015 року було ухвалено рішення суду про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю, яке він виконав. Однак згодом дитина знову почала проживати з ним. У той період коли судом було ухвалено рішення про передачу дитини матері, дитина проходила черговий курс лікування. ОСОБА_6 визнав, що він двічі не передав дитину матері, втім при цьому мотивував свої дії небажанням саме

з боку дитини повернутися до матері, а також необхідністю завершити курс лікування.

Натомість суд першої інстанції зазначених показань ОСОБА_6 , у частині, чи мав бажання неповнолітній ОСОБА_8 повертатися до матері, не перевірив, зокрема і шляхом  допиту неповнолітнього свідка. Також поза увагою суду залишилися доводи ОСОБА_6 про неможливість виконати рішення суду

у зв`язку з необхідністю завершити курс лікування дитини.

Крім того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, неповнолітній ОСОБА_8 , починаючи з моменту розлучення батьків, а саме

з  8 листопада 2012 року, майже весь час, за виключенням декількох місяців, проживав із батьком – ОСОБА_6 , що також залишилося поза увагою суду.

За таких обставин суду належало з`ясувати, чи дійсно ОСОБА_6 умисно перешкоджав виконанню рішення суду чи це рішення неможливо було виконати, не завдаючи шкоди інтересам його дитини.

Відповідно до принципу 2 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності, при найкращому забезпеченні інтересів дитини.

Як зазначено в ст. 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада

1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Отже, доводи засудженого про те, що у цьому кримінальному провадженні не доведено його прямого умислу на перешкоджання виконанню рішення суду, є слушними.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не вжив усіх передбачених законом заходів для встановлення наявності чи відсутності усіх елементів складу кримінального правопорушення в діянні, інкримінованому ОСОБА_6 .

Апеляційний суд, залишаючи вирок суду щодо ОСОБА_6 без змін, не звернув уваги на зазначені порушення.

За таких обставин судові рішення не можна вважати ні законними, ні справедливими. А тому вони підлягають скасуванню як постановлені

з істотним порушенням вимог кримінального закону, а кримінальне провадження –  призначенню на новий розгляд у суді першої інстанції.

Під час нового судового розгляду провадження щодо ОСОБА_6 суд повинен повно й усебічно з дотриманням вимог кримінального процесуального закону дослідити обставини провадження, наявні докази, дати їм належну оцінку

і постановити законне та обґрунтоване рішення з дотриманням прав сторін.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 задовольнити частково.

Вирок Вінницького міського суду від 30 вересня 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 05 грудня 2019 року щодо ОСОБА_6 скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення,

є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                               ОСОБА_2                              ОСОБА_3