Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

28 січня 2021 року

м. Київ

справа № 727/950/20

провадження №  51-4290ск20

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду  у складі:

головуючого                       ОСОБА_1 ,

суддів                        ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

при секретарі                      ОСОБА_4 ,

за участю прокурора        ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу  прокурора  Чернівецької

місцевої прокуратури ОСОБА_6 на ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 9 червня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020260040000087, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця і жителя АДРЕСА_1 , такого, що не має судимості,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі – КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 квітня 2020 року ОСОБА_7 засуджено до покарання у виді виправних робіт: за ч. 1 ст. 125 КК – на строк 6 місяців з відрахуванням 20 відсотків заробітку в дохід держави, за ч. 1                             ст. 186 КК – на строк 1 рік з відрахуванням 20 відсотків заробітку в дохід держави, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим – на строк 1 рік з відрахуванням 20 відсотків заробітку в дохід держави.

Постановлено стягнути з ОСОБА_7 на користь потерпілої ОСОБА_8 5000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Згідно з вироком 14 січня 2020 року близько 14:00 ОСОБА_7 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, в ході конфлікту, що виник у нього з ОСОБА_8 на першому поверсі приміщення ПВНЗ "Буковинський університет", що на                                      вул. Дарвіна, 2-А в м. Чернівцях, умисно завдав останній одного удару рукою в праву частину живота, чим згідно з висновком експерта №54 екс від 15 січня 2020 року заподіяв потерпілій тілесне ушкодження у вигляді синця, розташованого на передньо-боковій поверхні живота справа, що відноситься до легких тілесних ушкоджень.

Одразу ж після вчинення вищевказаних дій в ОСОБА_7 виник раптовий умисел на заволодіння майном потерпілої ОСОБА_8 з корисливих мотивів, і він відкрито з підвіконня, розташованого на першому поверсі вказаного університету, викрав мобільний телефон потерпілої марки "Samsung Galaxy A10S" в чохлі із сім-карткою, чим завдав потерпілій ОСОБА_8 матеріальної шкоди на суму 3920 грн. Потерпіла намагалася зупинити ОСОБА_7 , коли той направився до виходу, проте останній з метою уникнення затримання відштовхнув її і втік.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 9 червня 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 скасовано в частині його засудження за ч. 1 ст. 186 КК із закриттям кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) за відсутністю в діянні ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення. Виключено з вироку вказівку суду про призначення ОСОБА_7 покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК. Ухвалено вважати ОСОБА_7 засудженим за ч. 1 ст. 125 КК до покарання у виді виправних робіт на строк 6 місяців з відрахуванням 20 відсотків заробітку в дохід держави. У решті вирок залишено без змін.

Вимоги касаційної скарги та узгоджені доводи особи, яка її подала

Прокурор у касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 9 червня 2020 року щодо ОСОБА_7 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що рішення апеляційного суду в частині виправдання ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 186 КК є незаконним і необґрунтованим у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Стверджує, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_7 не мав умислу на відкрите заволодіння чужим майном з корисливих мотивів, а діяв з метою забезпечення повернення власного телефону, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Вказує, що в матеріалах провадження відсутні дані про те, що засуджений діяв з метою відновлення свого порушеного права щодо повернення власного телефону, а також про те, що телефон ОСОБА_7 знаходився в потерпілої ОСОБА_8 і засуджений міг пред`являти до неї будь-які претензії матеріального характеру. Водночас про вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК, свідчать зібрані та надані суду органом досудового розслідування належні й достатні докази, яким суд апеляційної інстанції усупереч вимогам статей 94, 370, 419 КПК не дав належної оцінки.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 підтримала касаційну скаргу прокурора Чернівецької місцевої прокуратури ОСОБА_6 , просила задовольнити її, скасувавши ухвалу апеляційного суду з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Частиною 2 передбачено, що при вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412–414 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо за наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито.

Положеннями п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК визначено, що неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, яке тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є застосування закону, який не підлягає застосуванню.

Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

У касаційній скарзі прокурор не заперечує правильності юридичної оцінки злочинних дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 125 КК. Вважає, що рішення суду апеляційної інстанції про відсутність у діях засудженого складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК, та про скасування вироку в цій частині є неправильним.

Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги прокурора про неправильне застосування судом апеляційної інстанції закону України про кримінальну відповідальність, є обґрунтованими.

Відповідно до обвинувального акта ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК, тобто у відкритому викраденні чужого майна (грабежі).

Як видно з вироку, суд першої інстанції на обґрунтування винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК,  послався на:

–       показання потерпілої ОСОБА_8 , яка стверджувала, що засуджений забрав її телефон усупереч її волі. Зі слів потерпілої, вона намагалася відібрати свій телефон, на що ОСОБА_7 її відштовхнув, сказавши, що це був її телефон, а стане його;

–       показання засудженого ОСОБА_7 про те, що він дійсно забрав у колишньої співмешканки її телефон, який їй не повернув, а вимушений був віддати працівникам поліції. При цьому засуджений уточнив суду, що будь-яких боргових зобов`язань у них з потерпілою не було;

–       показання свідка ОСОБА_9 , до якого 14 січня 2020 року прибігла потерпіла ОСОБА_8 у шоковому стані та повідомила, що її побив засуджений і відібрав її мобільний телефон;

–       показання свідків ОСОБА_10 і ОСОБА_11 , які підтвердили, що 14 січня                     2020 року вони як чергові поліцейські прибули на тривожний виклик до охоронного об`єкта – Буковинського університету. На місці події їх чекала потерпіла, яка повідомила, що її побив колишній чоловік ОСОБА_7 і забрав її мобільний телефон, на що вони викликали слідчо-оперативну групу;

–       дані протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 14 січня 2020 року від ОСОБА_8 , в якому зазначено зі слів потерпілої, що її колишній співмешканець прийшов на її робоче місце, вчинив конфлікт із нею, в ході якого ударив її та відкрито заволодів її мобільним телефоном;

–       дані протоколу добровільної видачі 14 січня 2020 року обвинуваченим                  ОСОБА_7 слідчому мобільного телефона потерпілої;

–       дані постанови слідчого від 14 січня 2020 року про визнання мобільного телефону потерпілої речовим доказом.

Апеляційний суд, розглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 – адвоката ОСОБА_12 , який просив вирок суду щодо                ОСОБА_7 скасувати і провадження у справі закрити у зв`язку з відсутністю в його діях складів кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 125 і ч. 1 ст. 186 КК, безпосередньо заслухав обвинуваченого і потерпілу, переоцінив їхні показання і на підставі цих свідчень мотивував виправдання ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 186 КК. Фактично апеляційний суд погодився з доводами апеляційної скарги захисника про те, що                ОСОБА_7 не мав наміру обернути майно потерпілої на власну користь, а вилучив у неї телефон тимчасово.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, дав їм неправильну оцінку, внаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про наявність у діях ОСОБА_7 складу злочину, передбаченого ст. 186 КК. Установлені обставини свідчать про відсутність у діях   ОСОБА_7 умислу на відкрите викрадення телефону потерпілої.

Суд не може погодитися з таким висновком апеляційного суду на наступних підставах.

Відкрите викрадення чужого майна (грабіж) характеризується об`єктивними та суб`єктивними ознаками. Об`єктивні ознаки відкритого викрадення – це викрадення, що вчиняється у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи.

Предметом грабежу є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи.

Протиправність дій винної особи полягає в тому, що під час відкритого викрадення у винного немає жодного права і будь-яких підстав для вилучення майна у потерпілого.

Із суб`єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене  ст. 186 КК, характеризується лише прямим умислом і корисливим мотивом, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Інтелектуальні ознаки умислу проявляються в тому, що винний, протиправно вилучаючи майно, чітко усвідомлює незаконний характер своїх дій, розуміє, що не має на майно, яке він вилучає, жодного права. Вилучаючи майно, винний усвідомлює той факт, що воно вибуде з володіння власника чи законного володільця майна, розуміє, що власник чи законний володілець будуть позбавлені можливості реалізувати свої правомочності щодо цього майна.

Вольова ознака прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків: винний бажає незаконно вилучити відповідне майно і позбавити власника чи законного володільця можливості володіти, користуватися чи розпоряджатися відповідним майном.

У випадку звернення винним чужого майна у свою користь або в користь третіх осіб у діях винного є корислива мета, яку винний досягає самим фактом звернення майна.

Грабіж потрібно вважати закінченим з  моменту, коли  винна особа вилучила майно  і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним.

Таким чином, для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 186 КК має бути встановлено і доведено, що особа усвідомлювала те, що майно, яким вона заволодіває, є чужим для неї, свої дії вона вчиняє у присутності потерпілого або інших осіб, її дії помічені й оцінюються іншими як протиправні, а також передбачала суспільно небезпечні наслідки своїх протиправних дій і бажала їх настання.

Згідно з ч. 1 ст. 94 КПК суд повинен оцінювати докази на основі всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно до вимог ст. 95 КПК суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що засуджений ОСОБА_7 і потерпіла ОСОБА_8 після розлучення не мали ані будь-яких стосунків, ані жодних матеріальних зобов`язань один перед одним. 14 січня 2020 року через півроку після розлучення засуджений ОСОБА_7 нетверезим прийшов до потерпілої на роботу, вчинив з нею сварку, на прохання покинути приміщення відреагував агресивно. Після того, як потерпіла викликала охорону, з помсти ударив її в живіт і пішов. Проте за декілька хвилин повернувся, схопив мобільний телефон потерпілої з підвіконня і направився до виходу. Остання намагалася зупинити ОСОБА_7 , проте він на вимогу потерпілої повернути її телефон відштовхнув її і втік. Того ж дня за заявою                      ОСОБА_8 працівники поліції навідалися до ОСОБА_7 , і останній вимушений був видати їм телефон потерпілої.

Аналізуючи вказані обставини та ухвалюючи рішення про виправдання ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 186 КК, апеляційний суд послався на власні показання обвинуваченого про те, що він діяв не з метою обернути чуже майно на власну користь, а мав намір потримати телефон потерпілої в себе певний час і потім повернути. Проте вказані показання обвинуваченого не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції в сукупності з іншими доказами у справі.

Зокрема, суд апеляційної інстанції в сукупності з іншими доказами у справі мав дати оцінку показанням обвинуваченого, а також показанням потерпілої ОСОБА_8 , з яких випливає, що ОСОБА_7 мав намір утримувати в себе телефон невизначений період часу і повернути його потерпілій лише тоді, коли він забажає це зробити.

Також апеляційний суд мав оцінити, чи містять матеріали провадження дані про те, що засуджений діяв з метою повернення власного телефону, а також про те, що він міг вважати, що його телефон знаходився в потерпілої ОСОБА_8 , і вимагати його повернення від останньої чи пред`являти до неї будь-які інші матеріальні претензії з цього приводу.

Ураховуючи зазначене, рішення апеляційного суду про скасування вироку суду першої інстанції в частині засудження ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 186 КК із закриттям провадження в цій частині за відсутністю в діях останнього складу цього злочину не можна вважати законним і обґрунтованим внаслідок неправильного застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність.

Беручи до уваги те, що обвинувачення ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 186 КК тісно пов`язане з обвинуваченням за ч. 1 ст. 125 КК, а інкриміновані останньому дії було вчинено в один і той же час, в одному місці та стосовно одного потерпілого, ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_7 підлягає скасуванню в повному обсязі.

За таких обставинколегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а ухвала Чернівецького апеляційного суду від 9 червня 2020 року щодо ОСОБА_7 – скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого апеляційному суду належить дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам у їх сукупності та постановити рішення, яке б відповідало точним вимогам закону.

Ураховуючи викладене, керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу  прокурора  Чернівецької місцевої прокуратури ОСОБА_6 задовольнити.

Ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 9 червня 2020 року щодо ОСОБА_7 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                      ОСОБА_2                       ОСОБА_3