- ст. 341 КАС
- ст. 138 ПК
- ст. 161 ПК
- ст. 163 ПК
- ст. 77 КАС
- ст. 39 ПК
- ст. 242 КАС
- ст. 350 КАС
3.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
Верховний Суд, заслухавши представника Відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального та матеріального права, в межах встановлених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України), виходить з такого.
Надаючи оцінку нормативно-правовому регулюванню спірних правовідносин, що виникли у сфері справляння податку на прибуток підприємств в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та прийняття оскаржуваного податкового-повідомлення рішення, Суд звертає увагу, що вони були врегульовані наступними положеннями Податкового кодексу України.
Показати мотиви повністю
Згідно з пунктом 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті; інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
Пунктом 161.2 статті 161 ПК України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що в разі укладення договорів, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що мають офшорний статус, чи при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів або через їх банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (в грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їх витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг).
Відповідно до пункту 161.3 статті 163 ПК України під терміном "нерезиденти, що мають офшорний статус" розуміються нерезиденти, розташовані на території офшорних зон, за винятком нерезидентів, розташованих на території офшорних зон, які надали платнику податку виписку з правоустановчих документів, легалізовану відповідною консульською установою України, що свідчить про звичайний (неофшорний) статус такого нерезидента. При існуванні договорів, визначених абзацом першим цього пункту, платник податку має послатися на наявність зазначеної виписки у поясненні до податкової декларації.
Сукупність наведених норм у взаємозв`язку дає підстави для висновку, що витрати платників податку на оплату вартості товарів (робіт, послуг) включаються до складу їх витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг), у разі якщо відповідні витрати оплачуються нерезидентам, розташованим на території офшорних зон.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2011 року №143-р "Про віднесення держав до переліку офшорних зон" відповідно до абзацу восьмого частини п`ятої статті 7 та абзацу четвертого частини першої статті 20 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" затверджено держави, віднесені до переліку офшорних зон.
Разом з тим, у ході розгляду справи судами не встановлено, а Відповідачем на підставі належних, допустимих та достовірних доказів не доведено, що контрагенти Позивача мали місце розташування в державах, віднесених до переліку офшорних зон.
До того ж у судовому засіданні в суді касаційної інстанції представник Відповідача підтвердила, що безпосередньо фактичне місце розташування нерезидентів, з якими Позивач мав взаємовідносини та сплачував вартість товарів (робіт, послуг), під час контрольного заходу, за результатами якого прийнято оскаржуваний індивідуальний акт, не встановлювалось.
Обов`язок доведення обставини офшорного статусу контрагента покладається саме на контролюючий орган. Це пов`язано з тим, що саме контролюючий орган (у даному випадку Відповідач) є особою, що заперечує право платника податків (у даному випадку Позивача) на віднесення сум витрат у відповідному розмірі до складу витрат, та саме він, в силу положень частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, повинен доводити правомірність прийнятого ним рішення.
Отже, у разі виникнення спору між платником податків та державою суд не може відмовити в захисті лише через сумніви в правомірності його дій. Особливість розподілу тягаря доказування в адміністративних справах не дозволяє трактувати "сумніви" інакше, як неспроможність фіскального органу переконливо довести обґрунтованість та правомірність власних дій у спірних відносинах, тобто невиконання ним свого процесуального обов`язку.
Натомість недоведення державним органом обґрунтованості та законності висновків, покладних в основу прийняття оскаржуваних рішень, має стати підставою для надання захисту платнику податків, якщо вчинене ним, на думку державного органу порушення, не було переконливо доведено перед судом. Будь-який інший підхід не відповідатиме завданням адміністративного судочинства. Разом з тим, у цій справі, як зазначено вище, Відповідачем не доведено обґрунтованості та відповідності нормам чинного законодавства висновків щодо допущення позивачем порушень чинного податкового законодавства.
А відтак, суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення, застосували положення податкового законодавства у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням якого дійшли висновку про недоведеність безпосереднього розташування контрагентів-нерезидентів у державах, які згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2011 року №143-р "Про віднесення держав до переліку офшорних зон" включені до офшорних зон.
Суд окремо звертає увагу, що організаційно-правова форма нерезидента "Limited Liability Partnership", зареєстрованого у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, включена до Переліку організаційно-правових форм нерезидентів, які не сплачують податок на прибуток (корпоративний податок), у тому числі податок з доходів, отриманих за межами держави реєстрації таких нерезидентів, та/або не є податковими резидентами держави, в якій вони зареєстровані як юридичні особи згідно із Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 4 липня 2017 року №480. При цьому положення підпункту "г" підпункту 39.2.1.1 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 Податкового кодексу України, які засадою визнання операцій контрольованими визначають операції, що здійснюються з нерезидентами, які не сплачують податок на прибуток (корпоративний податок), у тому числі з доходів, отриманих за межами держави реєстрації таких нерезидентів, та/або не є податковими резидентами держави, в якій вони зареєстровані як юридичні особи згідно із відповідним Переліком набрали чинності з 1 січня 2017 року у зв`язку із прийняттям Закону України від 21 грудня 2016 року N 1797-VIII. Таким чином, вищенаведене правове регулювання набуло чинності після виникнення спірних правовідносин.
З урахуванням вищенаведеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що порушення, яке було передумовою прийняття оскаржуваного індивідуального акта, не було доведено Відповідачем перед судом.
При цьому суд звертає увагу на те, що аналогічний підхід щодо застосування норм права вже був застосований Верховним Судом у постанові від 7 липня 2018 року у справі №814/399/16.
Таким чином, наведені вище норми у взаємозв`язку із встановленими на підставі відповідних доказів судами першої та апеляційної інстанцій обставинами та наведеними у касаційній скарзі доводами не дають підстав для висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій прийняли рішення за неправильного застосування норм матеріального права і з порушенням норм процесуального права.
3.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що при ухваленні рішень судами не допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи (частина перша та друга статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України).
Постанови, на які посилаються мотиви
- Справа № 814/399/167 липня 2018
Усього посилань: 1