Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

іменем України

10 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 552/2171/17

провадження № 51-1466км20

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                                          ОСОБА_1 ,

суддів                                                                       ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання                           ОСОБА_4 ,

прокурора                                                               ОСОБА_5 ,

захисника                                                                ОСОБА_6 ,

засудженого (в режимі відеоконференції)      ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 на вирок Полтавського апеляційного суду від 21 січня 2020 рокуу кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017170020000109, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , такого, що судимості не має,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК.

Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини

За вироком Київського районного суду м. Полтави від 1 грудня 2017 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 КК.

Цивільний позов потерпілого ОСОБА_9 задоволено частково та стягнуто з  ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 946,14 грн і 50 000 грн у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно.

Вирішено питання щодо речових доказів та заходів забезпечення кримінального провадження.

За вироком місцевого суду ОСОБА_7 визнано винуватим в заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, а саме в тому, що він 14 січня 2017 року приблизно о 10:30, перебуваючи на другому поверсі під`їзду № 1 будинку АДРЕСА_2 , діючи протиправно, умисно, з мотивів раптової виниклої особистої неприязні, використовуючи пістолет травматичної дії, здійснив 2 постріли в голову потерпілому ОСОБА_9 , чим заподіяв останньому згідно з висновком судово-медичної експертизи від 23 січня 2017 року № 116 та висновком додаткової судово-медичної експертизи від 13 лютого 2017 року № 224 тяжкі тілесні ушкодження.

Місцевий суд дійшов висновку про те, що обвинувачений не мав прямого умислу на вбивство потерпілого, а тому його дії слід кваліфікувати за фактичними наслідками, що настали.

Апеляційний суд вироком від 21 січня 2020 року залишив без задоволення апеляційну скаргу обвинуваченого, задовольнив частково апеляційні скарги прокурора і потерпілого, скасував вирок місцевого суду в частині засудження ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 121 КК та вирішення цивільного позову, визнав останнього винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 72 КК (у редакції Закону від 26 листопада 2015 року № 838-VIII) зараховано у строк відбування покарання строк попереднього ув`язнення з 16 січня 2017 року по 18 січня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Цим же вироком збільшено розмір суми відшкодування моральної шкоди та стягнуто із ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 100 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду та за конкретних фактичних обставин (здійснення двох пострілів в голову потерпілого майже в притул, після чого ОСОБА_7 покинув місце події і не надав першої медичної допомоги потерпілому, вважаючи, що виконав усі дії необхідні дії для доведення вбивства до кінця, про те смерть не настала у зв`язку з наданням потерпілому своєчасної кваліфікованої медичної допомоги) визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на невідповідність висновків апеляційного суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок апеляційного суду і закрити кримінальне провадження на підставі ст. 284 КПК. Вказує на те, що апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду та ухвалюючи новий у частині перекваліфікації дій ОСОБА_7 із ч. 1 ст. 121 КК на ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, належним чином не дослідив усіх наявних у матеріалах кримінального провадження доказів, які у своїй сукупності не підтверджують наявності у ОСОБА_7 умислу саме на вбивство потерпілого та бажання настання наслідків у вигляді смерті останнього. Також, на переконання сторони захисту, про відсутність у ОСОБА_7 наміру позбавити потерпілого життя свідчать характер взаємовідносин між ними і припинення злочинних дій за відсутності перешкод для їх продовження. Вважає, що в діях засудженого за обставин події, які наведені у касаційній скарзі, є станом необхідної оборони.

У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на допущені апеляційним судом істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок цього суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вказує на безпідставні висновки апеляційного суду про наявність у його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, які зроблено без належного дослідження усіх матеріалів кримінального провадження та встановлення фактичних обставин справи. Зазначає, що апеляційний суд усупереч статтям 23, 94, 95 КПК безпосередньо не дослідив наявних у матеріалах кримінального провадження доказів, не допитав повторно свідків, а лише послався на показання цих свідків, надані ними в суді першої інстанції, при цьому дав цим показанням іншу оцінку, ніж місцевий суд. Також засуджений вважає, що вирок апеляційного суду не відповідає вимогам статей 374, 420 КПК.

Позиції учасників судового провадження

Засуджений підтримав подані касаційні скарги, а захисник підтримав касаційну скаргу засудженого та частково касаційну скаргу захисника – в частині прохання про скасування вироку апеляційного суду.

Прокурор заперечував проти задоволення касаційних скарг сторони захисту та просив залишити їх без задоволення, а вирок апеляційного суду – без зміни.

Мотиви Суду

Відповідно до вимог ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Під час розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, а неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, на що посилається у касаційній скарзі захисник, не можуть бути предметом перегляду в касаційному суді.

Висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, апеляційний суд дійшов відповідно до вимог ст. 370 КПК на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду й оціненими згідно з положеннями ст. 94 КПК.

Такі висновки апеляційний суд обґрунтував, зокрема, показаннями, даними в суді потерпілим та свідками, щодо обставин, які їм були відомі, та подій, очевидцями яких вони були, даними протоколів слідчих дій, висновками експертиз та іншими письмовими доказами, зміст яких детально відтворено у вироку.

Визнавши зазначені докази достовірними, допустимими, а в сукупності – достатніми, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому органом досудового розслідування злочину і правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК. Порушень норм матеріального права Верховним Судом не встановлено.

При цьому, спростовуючи доводи сторони захисту про відсутність у ОСОБА_7 умислу на вбивство ОСОБА_9 , апеляційний суд обґрунтовано визнав показання потерпілого та свідків, які були допитані безпосередньо в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, а також в місцевому суді, послідовними й такими, що не містять істотних суперечностей, узгоджуються між собою та з висновком судово-медичних експертиз і іншими доказами, й підстав не довіряти їм у суду не було. Мотивів для обмови потерпілим і свідками засудженого суд не встановив.

Всупереч твердженням захисника та засудженого апеляційний суд не надавав іншої, ніж суд першої інстанції, оцінки дослідженим письмовим доказам та показанням свідків, допитаних у суді першої інстанції, а лише оцінив ці показання в сукупності з іншими наявними в матеріалах кримінального провадження доказами та дійшов обґрунтованого висновку про безпідставну кваліфікацію місцевим судом дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 121 КК. При цьому апеляційний суд надав належну оцінку показанням потерпілого, оскільки місцевий суд цим показанням оцінки не надав.

Що стосується доводів у касаційній скарзі засудженого щодо неправильної кваліфікації його дій, то вони є безпідставними з огляду на таке.

Так, для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), повинні бути ретельно досліджені докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть  потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Як видно з матеріалів провадження, висновок апеляційного суду щодо спрямованості умислу засудженого ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та достатності.

Зокрема, було встановлено, що ОСОБА_7 як особа, яка досить обізнана в питанні застосування зброї, оскільки проходив службу в правоохоронних органах,на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин здійснив із пістолета травматичної дії майже впритул, що підтверджується протоколами проведення слідчих експериментів за участю як обвинуваченого, так і потерпілого, два постріли в життєво важливий орган – голову ОСОБА_9 (через що мається і тріщина голови), заподіявши останньому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння.

Після здійснення пострілів ОСОБА_7 повернувся до своєї квартири, не вжив заходів для надання кваліфікованої медичної допомоги потерпілому. Смерть ОСОБА_9 не настала у зв`язку із наданням йому своєчасної і кваліфікованої медичної допомоги, що підтверджується показаннями допитаного в місцевому суді лікаря ОСОБА_10 , який пояснив, що він проводив оперативне втручання ОСОБА_9 , в ході якого було вилучено резинову кулю, яка була вийнята з голови потерпілого, і смерть останнього не настала через своєчасне хірургічне втручання.

Крім того, як зазначав в судових засіданнях в судах попередніх інстанцій ОСОБА_7 , після здійснення пострілів він зайшов до своєї квартири і почав прибирати.

Доводи сторони захисту про те, що пістолет, яким ОСОБА_7 стріляв у голову потерпілого, відноситься до травматичної зброї з патронами несмертельної дії, що свідчить про відсутність умислу на спричинення ушкоджень, які можуть завдати смерть іншій особі, є необґрунтованими.

ОСОБА_7 , як колишній співробітник правоохоронних органів, будучи обізнаним із загальними правилами застосування травматичної зброї (заборонено стріляти в будь-яку частину голови, шию, груди в жінок і область паху, а також що зазвичай мінімальна дистанція, на якій дозволено оборонятися за допомогою травматичної зброї становить від 3 м до 3,5 м), здійснив два окремі одиночні постріли майже в притул в голову ОСОБА_9 із травматичного пістолета, який призначений для стрільби лише одиночними пострілами і не має автоматичного режиму ведення вогню, свідомо бажаючи настання таких наслідків, як смерть потерпілого.

На підставі вищенаведеного колегія суддів вважає помилковими висновки місцевого суду та безпідставними доводи касаційної скарги засудженого про здійснення ним здвоєного пострілу.

Посилання захисника на те, що засуджений за обставин події, наведених у касаційній скарзі, перебував у стані необхідної оборони, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вказані доводи обвинуваченого та його захисника були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанцій, який належним чином їх розглянув, визнав ці доводи необґрунтованими, належним чином умотивувавши свої висновки. При цьому такі свої висновки про відсутність в діях ОСОБА_7 необхідної оборони суд апеляційної інстанції обґрунтував тим, що жодними доказами у матеріалах кримінального провадження не підтверджено факту вчинення з боку потерпілого будь-яких суспільно небезпечних дій, які були б спрямовані в бік обвинуваченого і останньому не було спричинено жодних тілесних ушкоджень.

З такими висновками погоджується Верховний Суд.

Доводи засудженого про те, що показання свідка ОСОБА_10 , лікаря, який оперував потерпілого, про причини не настання смерті ОСОБА_9 , не узгоджуються з положеннями ст. 84 КПК і потребували обов`язкового висновку судово-медичної експертизи, є безпідставними. Відповідно до вимог ст. 242 КПК законодавець визначив вичерпний перелік підстав для обов`язкового призначення судово-медичних експертиз, до яких, зокрема, віднесено такі підстави, як встановлення причин смерті; тяжкості та характеру тілесних ушкоджень. Отже, встановлення причин, з який не настала смерть, цією нормою не передбачена.

Твердження засудженого щодо суперечливих висновків судів попередніх інстанцій про причини ненастання смерті потерпілого є безпідставними. Місцевий суд таку причину не встановлював, оскільки кваліфікація ч. 1 ст. 121 КК цього не вимагала, а апеляційний суд згідно фабули обвинувачення встановленої апеляційним судом та визнаною ним доведеною, навів причину ненастання смерті потерпілого у зв`язку із наданням останньому своєчасної кваліфікованої медичної допомоги, що відповідно до вимог ст. 337 КПК не виходило за межі пред`явленого ОСОБА_7 обвинувачення.

Отже, суд апеляційної інстанції ретельно перевірив версію захисту про те, що ОСОБА_7 не мав умислу на вбивство особи. Цю версію правильно визнано безпідставною, оскільки вона суперечить встановленим фактичним обставинам, спростовується показаннями потерпілого та свідків, протоколами слідчих експериментів та висновками експертиз, які у своїй сукупності дають підстави вважати, що у цьому конкретному випадку засуджений діяв із прямим умислом на вбивство потерпілого.

Верховний Суд дійшов висновку, що з урахуванням конкретних обставин справи дії ОСОБА_7 апеляційним судом правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК.

Покарання апеляційним судом засудженому призначено відповідно до вимог закону, за своїм видом і розміром є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_7 , попередження вчинення нових злочинів і відповідає вимогам статей 50, 65 КК.

Інші доводи, викладені в касаційних скаргах, та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятого рішення.

Колегія суддів вважає, що під час розгляду цього кримінального провадження апеляційний суд не допустив істотних порушень норм процесуального права і правильно застосував норми матеріального закону. Вирок апеляційного суду є обґрунтованим й умотивованим та відповідає положенням статей 370, 374, 420 КПК.

На підставі вищенаведеного касаційні скарги засудженого і його захисника задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Полтавського апеляційного суду від 21 січня 2020 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 – без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                        ОСОБА_2                                            ОСОБА_3