Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

іменем України

18 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 342/789/17

провадження № 51-4760км19

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                              ОСОБА_1 ,

суддів                                                           ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання               ОСОБА_4 ,

прокурора                                                   ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Івано-Франківського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017090150000174, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Серафинці Городенківського району Івано-Франківської області та жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі – КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 06 березня 2019 року ОСОБА_6 визнано винуватим за ч. 3 ст. 186 КК та призначено покарання із застосуванням ст. 69 цього Кодексу у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК (у редакції Закону від 26 листопада 2015 року № 838-VIII "Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом терміну попереднього ув`язнення у строк покарання"; далі — Закон № 838-VIII) зараховано у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 02 до 16 серпня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.

За вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він 02 серпня 2017 року приблизно о 01:30, діючиумисно з корисливих мотивів та з метою особистого збагачення, через відкрите вікно проник до будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , і застосував до ОСОБА_7 фізичне насильство, яке не є небезпечним для життя і здоров`я, схопив її за одяг, штовхнув на ліжко та почав вимагати видати йому гроші. Після того як ОСОБА_7 відмовила дати йому гроші, ОСОБА_6 зламав двері меблевої шафи та з дерев`яної шкатулки відкрито викрав вироби із золота, а з сумочки, належної потерпілій, – гроші в сумі 100 грн. Таким чином, останній було завдано майнової шкоди на суму 27 964,88 грн.

Івано-Франківський апеляційний суд ухвалою від 09 липня 2019 року вирок Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 06 березня 2019 року щодо ОСОБА_6 залишив без змін.

Верховний Суд постановою від 31 березня 2020 року задовольнив частково касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 09 липня 2019 року і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Івано-Франківський апеляційний суд 22 липня 2020 року під час розгляду кримінального провадження за апеляційною скаргою прокурора скасував вирок районного суду в частині призначення ОСОБА_6 покарання і постановив новий, яким призначив засудженому покарання за ч. 3 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ч. 5 ст. 72 КК у редакції Закону № 838-VIII зарахував у строк покарання ОСОБА_6 строк попереднього ув`язнення з 02 до 16 серпня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

У решті вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , не оспорюючи фактичних обставин кримінального провадження, доведеності винуватості та юридичної кваліфікації своїх дій, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовує свої вимоги ОСОБА_6 тим, що апеляційний суд, ухвалюючи своє рішення, всупереч положенням ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) не дослідив належним чином усіх обставин справи, позицій учасників та передчасно ухвалив вирок, за яким обрано йому сувору міру покарання. Вважає, що наведені у рішенні обставини (його розкаяння у вчиненому, добровільне надання чітких, послідовних показань, визнання вини, відшкодування шкоди потерпілій, наявність у нього стійких соціальних зв`язків, постійного місця проживання, роботи, двох дітей, і те, що він є опікуном свого дядька) є підставами не лише для застосування до нього положень ст. 69 КК, а також свідчать про можливість його виправлення без ізоляції від суспільства. Крім того, вказує, що апеляційний суд не зазначив мотивів з яких не врахував наданих стороною захисту додаткових матеріалів, які характеризують його особу, а саме про те, що ОСОБА_6 з 2018 року є опікуном свого дядька – ОСОБА_8 , який через отримане ушкодження позбавлений можливості пересування і потребує постійного стороннього догляду. Стверджує, що під час призначення йому покарання апеляційний суд залишив поза увагою думку потерпілої, котра вибачила його та просила суд не обирати засудженому покарання, пов`язане з реальним позбавленням волі.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 , навівши відповідні пояснення, заперечила проти задоволення касаційної скарги засудженого, просила ухвалений вирок апеляційного суду залишити без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов висновку,що подана касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та правильність кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 186 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законність й обґрунтованість судового рішення в цій частині засуджений не оскаржує.

Частиною 1 ст. 420 КПК встановлено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі: необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; необхідності застосування більш суворого покарання; скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції; неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

Водночас за приписами ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

Під час перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що апеляційний суд дотримався цих вимог закону.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення передбачені статтями 66, 67 КК обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 69 КК за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Положеннями ч. 1 ст. 75 КК передбачено, що в разі, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, урахувавши тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Питання щодо призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № 753/24474/15-к та інші).

Повертаючись до обставин цієї справи, Верховний Суд звертає увагу на те, що суд першої інстанції при призначенні ОСОБА_6 покарання врахував: тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до положень ст. 12 КК є тяжким, особу засудженого, котрий раніше неодноразово судимий, не притягувався до адміністративної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання і реєстрації, має постійне місце роботи, на обліках у нарколога та психіатра не перебуває, одружений, має на утриманні двох малолітніх дітей і є єдиним опікуном своєї сестри – ОСОБА_9 , яка є особою з інвалідністю. При цьому визнання засудженим своєї вини, активне сприяння розкриттю злочину та щире каяття визнано судом обставинами, що пом`якшують засудженому покарання, а вчинення злочину щодо особи похилого віку – обставиною, що його обтяжує. Також суд зважив на досудову доповідь органу пробації, відповідно до якої ОСОБА_6 , маючи непогашену судимість, на шлях виправлення не став, відповідних висновків для себе не зробив та втретє притягується до кримінальної відповідальності за вчинення тяжкого умисного злочину.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції, взявши до уваги інформацію, що характеризує особу ОСОБА_6 , наявність кількох обставин, які пом`якшують покарання, визнаних цим судом такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дійшов висновку про можливість призначення засудженому покарання із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК.

Крім того, за таких обставин місцевий суд вважав, що виправлення засудженого можливе без його ізоляції від суспільства і що можна, застосувавши до нього положення статей 75, 76 КК, звільнити його від відбування призначеного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку.

Прокурор не погодився з вироком місцевого суду і подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного ОСОБА_6 покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення через м`якість, просив скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалити новий, яким призначити засудженому за ч. 3 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 в апеляційному порядку, дійшов висновку, що під час призначення засудженому покарання суд першої інстанції необґрунтовано та невмотивовано застосував положення ст. 75 КК, унаслідок чого засудженому призначено покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого ним злочину через м`якість. А тому суд апеляційної інстанції частково задовольнив апеляційну скаргу прокурора, скасував вирок районного суду і постановив свій.

На обґрунтування свого висновку апеляційний суд указав на те, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_6 покарання з одночасним застосуванням вимог статей 69, 75 КК, не врахував ступеня тяжкості вчиненого засудженим кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК є тяжким злочином, наявності обставини, що обтяжує його покарання, – вчинення злочину щодо особи похилого віку, і того, що ОСОБА_6 раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних тяжких злочинів. Також зазначив, що місцевий суд, призначаючи покарання ОСОБА_6 із застосуванням вимог ст. 75 КК, не вказав, які саме обставини справи або дані про його особу він визнає такими, що дають підстави для звільнення останнього від відбування покарання з випробуванням.

Водночас апеляційний суд, взявши до уваги наявність кількох обставин, що пом`якшують покарання, а саме повне визнання вини, щире каяття у вчиненому, активне сприяння у розкритті злочину, та врахувавши особу винного, те, що він позитивно характеризується за місцем проживання і роботи, має на утриманні двох малолітніх дітей та є опікуном своєї сестри – ОСОБА_9 , яка є особою з інвалідністю, а також думку потерпілої, визнавши ці обставини такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого засудженим злочину, дійшов висновку про можливість призначення засудженому покарання із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК, тобто призначив останньому покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, за якою його засуджено.

З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, установлених КК, і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі із застосуванням ст. 69 КК з реальним його відбуванням.

Такі висновки апеляційного суду з урахуванням обставин цього кримінального провадження відповідають принципам законності, індивідуалізації та справедливості під час призначення покарання.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішення суду апеляційної інстанції, умотивованість його висновків з питання правильності призначеного засудженому покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, ОСОБА_6 у касаційній скарзі не навів.

Посилання засудженого на те, що апеляційний суд не врахував наданих стороною захисту додаткових матеріалів стосовно того, що він з 2018 року є опікуном дядька, який через отримане ушкодження позбавлений можливості пересування та потребує постійного стороннього догляду, не заслуговують на увагу.

Апеляційний суд у рішенні вказав, що надані стороною захисту додаткові матеріали, які характеризують особу ОСОБА_6 , не дають підстав для застосування ст. 75 КК, із чим погоджується і колегія суддів, оскільки вищезазначені обставини не підтверджують наявності в засудженого критичної оцінки своїх дій та його бажання вести законослухняний спосіб життя й дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, що є передумовами для можливості виправлення засудженого без реального відбування покарання.

Верховний Суд відхиляє посилання засудженого на неврахування судом апеляційної інстанції позиції потерпілої, яка його вибачила та просила суд не обирати йому покарання, пов`язане з позбавленням волі, оскільки всупереч цим доводам суд взяв до уваги думку потерпілої призначаючи засудженому покарання із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК.

Більш того, Верховний Суд неодноразово вказував на те, що думка потерпілого щодо призначення покарання, зокрема у справах публічного обвинувачення, повинна враховуватися судами під час призначення покарання, однак не є вирішальною у визначенні заходу примусу засудженому.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що з огляду на обставини цього кримінального провадження покарання, призначене ОСОБА_6 , є законним, справедливим та співмірним характеру вчинених дій, а тому не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість, або призначеним у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Вирок апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 420 КПК, містить достатні мотиви, з яких суд виходив під час постановлення рішення.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

З урахуванням вищенаведеного колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 слід залишити без задоволення, а вирок Івано-Франківського апеляційного суду від 22 липня 2020 року — без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Івано-Франківського апеляційного суду від 22 липня 2020 року щодо нього — без зміни.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                         ОСОБА_2                                  ОСОБА_3