Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

29 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 612/890/16-к

провадження № 51-3895 км 20

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючого –                                  ОСОБА_1 ,

суддів:                                              ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

при секретарі                                   ОСОБА_4 ,

за участю прокурора                        ОСОБА_5 ,

розглянувши у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за                № 12016220380001290  за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в                  с. Новоукраїнка Близнюківського району Харківської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України,

за касаційними скаргами прокурора та потерпілого ОСОБА_7 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 травня 2020 року щодо ОСОБА_6 .

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Органом досудового розслідування, ОСОБА_6 обвинувачувався в тому, що він             10 травня 2016 року, приблизно о 21 годині, на перехресті вулиць Шкільна, Суха та Весела в с. Новоукраїнка Близнюківського району Харківської області, на ґрунті тривалих неприязних особистих відносин з потерпілим ОСОБА_7 , під час словесної суперечки, завдав останньому один удар рукою в область голови, чим спричинив йому тілесні ушкодження, які за критерієм тривалого розладу здоров`я відносяться до тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Вироком Близнюківського районного суду Харківської області від 31 жовтня 2017 року ОСОБА_6 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 122 КК України та виправдано за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.

Цивільний позов ОСОБА_7 про стягнення матеріальної та моральної шкоди залишений без розгляду.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 14 травня 2020 року цей вирок залишено без зміни.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що апеляційний суд, приймаючи рішення про залишення вироку місцевого суду без зміни, формально підійшов до розгляду апеляційної скарги прокурора, не навів мотивованих доводів про відсутність підстав для повторного безпосереднього дослідження доказів, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Вважає, що апеляційний розгляд проведений з порушенням вимог ст. 404 КПКУкраїни, є неповним, під час якого залишились недосліджені обставини, з`ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення. Вважає, що висновок про відсутність в діях ОСОБА_6 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, не можна вважати обґрунтованим, не зваживши на показання потерпілого та свідків, а також без наведення мотивів чому за наявності суперечливих доказів взято до уваги одні з них та відкинуто інші. Також, на переконання прокурора, в діях ОСОБА_6 відсутня необхідна оборона. Зазначає, що протокол слідчого експерименту від 2 вересня 2016 року зі свідками є належним та допустим доказом. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

У касаційній скарзі потерпілий ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу апеляційного суду у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме, застосування закону, який не підлягає застосуванню –                        ч. 1 ст. 36 КК України, та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення відповідно до вимог ст. 419 КПК України. Зазначає про те, що судом апеляційної інстанції, в порушення вимог ст. 94 КПК України, не оцінено сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, а саме, не враховано, характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема, місце та час нападу, та інші обставини.

У надісланих до суду касаційної інстанції запереченнях захисник ОСОБА_8 в інтересах виправданого ОСОБА_6 просить ухвалу апеляційного суду залишити без зміни, а касаційні скарги прокурора та потерпілого ОСОБА_7 без задоволення.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор у судовому засіданні підтримав касаційні скарги прокурора та потерпілого. Просив скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Мотиви Суду

Згідно зі  ст. 433 КПК України  суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку та повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції, тобто бути законною і обґрунтованою.

Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційних скаргах та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.

Як вбачається із матеріалів кримінальної справи, вказаних вимог закону апеляційним судом дотримано.

У касаційних скаргах прокурор та потерпілий, серед іншого, по суті не погоджуються з установленими фактичними обставинами кримінального провадження, заперечують повноту судового розгляду, достовірність окремих доказів, тоді як перевірка зазначеного не належить до компетенції касаційного суду  в силу статей 433, 438 КПК України.

Згідно з приписами ч. 3 ст. 404 КПК України повторне дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, за наявності клопотання допускається лише за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.

У цій справі такої умови апеляційний суд не встановив, повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. Власне факт непогодження з висновками суду не є підставою для повторного дослідження доказів. Тому при здійсненні апеляційної процедури не було допущено істотних порушень вимог ст. 404 КПК України.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ґрунтовних підстав (обставин), передбачених ст. 404 КПК України, для повторного дослідження доказів, апеляційним судом не встановлено. Тому суд апеляційної інстанції обмежився аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції.

За результатами перегляду вироку, суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, наданою місцевим судом щодо відсутності в діях ОСОБА_6 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, через призму положень ст. 36 КК України.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Оцінка доказів має здійснитись судом за критеріями належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно до ст. 91 КПК України, окрім іншого у кримінальному провадженні підлягають доказуванню подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення; винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.

Відповідно до ст. 94 КПК Україниоцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їхню оцінку за критеріями, визначеними у зазначеній статті, і сформувати повне та об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.

Так, відповідно до ч.1 ст.36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Частиною 2 ст. 36 КК України визначено, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Закріплене у ст. 36 КК України право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації положення ч.3 ст. 27 Конституції України про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

При вирішенні питання щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Таким чином, стан необхідної оборони існує лише протягом суспільного небезпечного посягання, яке має початковий і кінцевий момент, а також лише за умови необхідності негайного відвернення або припинення такого посягання. Необхідність негайного відвернення або припинення суспільного небезпечного посягання виникає там і тоді, де і коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди посягаючому, загрожує негайною і невідворотною шкодою для правоохоронюваних інтересів.

Суд апеляційної інстанції перевіркою матеріалів кримінального провадження встановив, що висновки суду першої інстанції щодо відсутності складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, у вчиненні якого обвинувачувався ОСОБА_6 , є обґрунтованими і належним чином мотивовані, з чим погоджується і колегія суддів з огляду на таке.

Із встановлених судовим розглядом обставин вбачається, що ОСОБА_6 вину в інкримінованому правопорушенні, передбаченому ч. 1 ст. 122 КК України, не визнав. Надав пояснення суду, які повністю узгоджуються з показаннями свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , та в сукупному аналізі свідчать про те, що 10 травня     2016 року, приблизно о 21 годині, в темну пору доби, вони поверталися з футболу, нікого не чіпали, потерпілий сам їх підізвав, тобто виступав в ролі ініціатора.

В грубій формі він попросив відійти свідка ОСОБА_9 для розмови з ОСОБА_6 та почав в непередбачений законом спосіб висловлювати останньому претензії щодо вкраденої у нього солярки (дизельного палива).

Сам потерпілий ОСОБА_7 не заперечував факту спілкування з обвинуваченим ОСОБА_6 з приводу викрадення в нього дизельного пального (солярки).

При цьому, ОСОБА_6 не вступав в активну фазу цього конфлікту до тих пір, поки ОСОБА_7 не завдав ОСОБА_6 спочатку удар в область живота, який останній не чекав, а потім ковзаючий удар в область голови. Тільки після цього обвинувачений завдав одного удару потерпілому, після якого останній упав, та маючи реальну можливість нанести ще удари потерпілому, цього не робив, покинувши місце конфлікту.

Факт отримання ОСОБА_6 тілесних ушкоджень в той вечір підтверджується даними, які містяться у висновку судово-медичної експертизи № 261-ЛЗ/16 від                       29 липня 2016 року, у якому експерт констатував, що у зв`язку з подіями 10 травня 2016 році у ОСОБА_6 мала місце закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку. При цьому, ОСОБА_6 не оспорював факт нанесення одного удару потерпілому, його механізм, характер та локалізацію.

Обґрунтовано визнані судом належними та допустимими доказами висновок судово-медичної експертизи № 181-ЛЗ/16 від 29 липня 2016 року; протокол проведення слідчого експерименту від 02 вересня 2016 року з потерпілим та СD диск доданий до цього протоколу; додатковий висновок судово-медичної експертизи № 400-ЛЗ/16 від 12 вересня 2016 року за наслідками слідчого експерименту з потерпілим.

Проаналізовано і показання свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 та надано їм належну оцінку. Так, суд зазначив, що вказані особи не були присутні під час початку та розвитку подій, які відбулись 10 травня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , оскільки тільки під`їжджали до цього місця на транспортному засобі в темну пору доби, та бачили лише завершальну фазу конфлікту у вигляді нанесеного одного удару ОСОБА_7 .

У взаємозв`язку із цими показами суд критично поставився до показань потерпілого ОСОБА_7 в тій частині, що коли він опритомнів, то ОСОБА_6 , ОСОБА_12 ,           ОСОБА_14 та ОСОБА_13 знаходились біля нього, оскільки така позиція спростована показаннями цих свідків, наданими в судовому засіданні, які пояснили, що коли машина розвернулася, то вже нікого не було крім ОСОБА_7 , який йшов та хитався, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 взяли ОСОБА_7 під руки та повели додому.

Також, обґрунтовано судом не прийнято до уваги показання свідків ОСОБА_15 ,  ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , що вбачається зі змісту показань вказаних осіб, оскільки вони не були безпосередніми очевидцями події, яка сталась       10 травня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а дізнались про неї зі слів інших осіб. Така позиція суду узгоджується з вимогами ст. 97 КПК України.

Також, вірним є висновок суду щодо критичної оцінки показань потерпілого ОСОБА_7 про те, що він не завдавав ударів ОСОБА_6 та сам не підзивав обвинуваченого та свідка ОСОБА_9 , оскільки така позиція спростовується чіткими, послідовними та такими, що узгоджуються між собою показаннями ОСОБА_6 , свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , а також висновком експерта № 261-ЛЗ/16 від 29 липня 2016 року.

Доводи щодо неправильного визнання місцевим судом недопустимим доказом протоколу проведення слідчого експерименту від 02 вересня 2016 року зі свідками ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 та СD диск доданий до цього протоколу, були предметом перевірки апеляційного суду, який з огляду на положення ст. 240, ч. 4 ст. 95 КПК України, дав їм належну оцінку.

Таким чином, суд, ретельно проаналізувавши в сукупності всі докази по справі, зокрема щодо поведінки як обвинуваченого ОСОБА_6 так потерпілого ОСОБА_7 , дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_6 оборонявся від суспільно-небезпечного посягання ОСОБА_7 з метою не дати можливості нападаючому заподіяти шкоди своєму здоров`ю. В даному випадку оборона з боку обвинуваченого була своєчасною, оскільки була розпочата тільки після того, як потерпілий ОСОБА_7 першим наніс удар в область живота ОСОБА_6 , якого останній не очікував, а потім ковзаючий удар в область голови обвинуваченого і удар потерпілому ОСОБА_7 наніс при ухиленні від другого удару. Після цього, більше ударів потерпілому не завдавав, хоча мав реальну можливість на це, та покинув місце конфлікту.

Перегляд виправдувального вироку місцевого суду в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

Ухвала апеляційного суду є достатньо мотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування судового рішення, не встановлено, а тому підстави для задоволення касаційних скарг прокурора та потерпілого відсутні.

Керуючись ст. ст. 434, 436, 441,442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Ухвалу Харківського апеляційного суду від 14 травня 2020 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги прокурора та потерпілого – без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                           ОСОБА_2                                  ОСОБА_3