Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 754/13869/14-к

провадження № 51-1978км19

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючої                                                 ОСОБА_1 ,

суддів                                                           ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання              ОСОБА_4 ,

виправданого                                            ОСОБА_5 ,

захисника                                                   ОСОБА_6 ,

прокурора                                                   ОСОБА_7 ,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у суді апеляційної інстанції, на ухвалу Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року в кримінальному провадженні щодо

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , судимого 7 липня 2011 року  Деснянським районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців; звільненого 29 серпня 2013 року умовно-достроково  на 1 рік 13 днів,

виправданого за пред`явленим йому обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого  ч. 3 ст. 185 КК.

Короткий зміст вироку, оскарженого судового рішення та встановлені обставини

Деснянський районний суд м. Києва вироком від 14 жовтня 2014 року визнав невинуватим ОСОБА_5 і виправдав його за ч. 3 ст. 185 КК у зв`язку з недоведеністю вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення.

Згідно з матеріалами кримінального провадження органами досудового розслідування ОСОБА_5 обвинувачувався в тому, що він 24 червня 2014 року о 14:01 проник до квартири АДРЕСА_2 й звідти таємно викрав належне ОСОБА_8 майно (прикраси) загальною вартістю 528,94 грн.

Наведені дії ОСОБА_5 органами досудового розслідування кваліфіковано за ч. 3 ст. 185 КК як крадіжка, вчинена повторно та поєднана з проникненням у житло.

За наслідками розгляду кримінального провадження суд першої інстанції дійшов висновку, що переважна частина доказів сторони обвинувачення є недопустимими, а решти недостатньо для ухвалення обвинувального вироку.

Мотивуючи своє рішення про виправдання ОСОБА_5 й відкидаючи фактичні дані, наведені в протоколах огляду місця події від 24 червня 2014 року, суд послався на те, що огляд квартири проводився за участю її власника – ОСОБА_9 та експертів, котрих усупереч вимогам ст. 104 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) не було зазначено в протоколі, та вони його не підписали, чим порушено їхні права; при огляді вмісту рюкзака неповно зафіксовано процедури цієї дії, а зміст протоколу огляду під`їзду, експертні висновки, показання потерпілої та свідків сторони обвинувачення не доводять вчинення саме ОСОБА_5 крадіжки.

Київський апеляційний суд ухвалою від 17 січня 2019 року залишив без змін указаний вирок.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК,  ухвалу суду апеляційної інстанції і призначити новий розгляд у цьому суді. Суть доводів скаржника зводиться до того, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому злочину підтверджено зібраними у процесуальний спосіб та наявними у справі доказами, яким апеляційний суд не дав належної правової оцінки відповідно до правил ст. 94 КПК. На думку прокурора, при здійсненні апеляційного провадження також не було додержано  приписів ст. 23 вказаного Кодексу, адже попри задоволення клопотання сторони обвинувачення суд безпосередньо не допитав потерпілу та свідків. Вважає, що оспорюване рішення не відповідає вимогам  статей  370, 419 КПК.

Позиції інших учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції прокурор підтримав касаційну скаргу. Виправданий та його захисник заперечили обґрунтованість касаційних вимог сторони обвинувачення й просили оскаржене судове рішення залишити без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Тому в силу ст. 433 КПК  не перевіряє повноти судового розгляду й правильності встановлення фактичних обставин кримінального провадження, перевірка яких належить до компетенції апеляційного суду. Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених у статтях 2, 7 вказаного Кодексу, функція апеляційного суду полягає в  об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому із додержанням усіх вимог законодавства вирішенні поданих апеляційних скарг.

Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і  вмотивованим. За змістом ст. 404 вказаного Кодексу апеляційна процедура передбачає оцінку оскаржуваного вироку на відповідність нормам права, фактичним обставинам кримінального провадження й  дослідженим у судовому засіданні доказам.

З урахуванням наведеного, положень ст. 419 КПК апеляційний суд зобов`язаний проаналізувати і зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідний матеріальний чи процесуальний закон. При залишенні апеляційних вимог без задоволення суд має навести переконливе обґрунтування своєї позиції.

Апеляційний суд не дотримався вказаних законодавчих  приписів.

За матеріалами справи сторона обвинувачення оскаржила в апеляційному порядку виправдувальний вирок. У поданій скарзі з доповненнями до неї, посилаючись на неповноту розгляду справи, невідповідність висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження,  неправильну оцінку доказів, прокурор просив скасувати згадане судове рішення й ухвалити обвинувальний вирок щодо ОСОБА_5 .

Не зважаючи на конкретні, змістовні доводи скаржника про незаконність виправдання обвинуваченого, апеляційний суд належним чином  не розглянув їх і переконливо не спростував.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що, погоджуючись із  оцінкою доказів в оспорюваному вироку, суд апеляційної інстанції повною мірою не врахував положень ч. 1 ст. 87 КПК, у силу яких недопустимими є фактичні дані, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також докази, здобуті завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного порушення прав та свобод людини. При цьому частинами 2, 3 вказаної статті визначено вичерпний перелік умов, за яких доказ визнається недопустимим.

Таким чином, доказ може бути визнано недопустимим не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку недодерження фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, зазначених у згаданій нормі права.

Натомість, відхиляючи  дані зазначені в протоколах огляду місця події від 24 червня 2014 року,апеляційний суд не навів в ухвалі обґрунтувань допущення слідчими органами істотних фундаментальних порушень прав або свобод людини, які би зумовили визнання доказів недопустимими. Замість цього суд по суті послався на недоліки документів й недодержання прав окремих учасників слідчої дії, котрі не заперечували її перебігу та не вказували про істотне порушення їхніх інтересів.

Отже, враховуючи, що жодної з передбачених ст. 87 КПК обставин для визнання доказів недопустимими суд не констатував, визнання протоколів огляду місця події (квартири та рюкзака) недопустимими доказами не узгоджується з вимогами кримінального процесуального закону.

Крім того, ряд інших доказів сторони обвинувачення, в тому числі показання  свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 (далі – працівники ДСО), суд апеляційної інстанції всупереч ст. 94 КПК не оцінив у взаємозв`язку, а лише окремо кожен, що перешкодило ухвалити законне рішення.

Також, відхиляючи показання потерпілої ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_12 через те, що вони не були очевидцями крадіжки, вказаний суд залишив поза увагою   особливості застосування ст. 185 КК, якою передбачено відповідальність за таємне викрадення чужого майна. Тому в силу закону факт наявності очевидців указаного злочину не належить до предмета доказування у цьому кримінальному провадженні та не є правовою підставою для нехтування згаданими джерелами доказів, а висновки апеляційного суду про протилежне є помилковими.

Водночас, визнаючи спроможною висунуту ОСОБА_5 на свій захист версію про непричетність до крадіжки, суд апеляційної інстанції належно не перевірив її, не проаналізував, не зіставив з усіма отриманими фактичними даними й по суті не з`ясував, яким чином викрадені з житла прикраси потерпілої потрапили  до рюкзака обвинуваченого, затриманого в під`їзді будинку неподалік місця злочину. При цьому апеляційний суд  не навів аргументів, які би ставили під сумнів показання працівників ДСО, свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 щодо обставин справи та офіційну інформацію про прибуття наряду охоронців після отримання сигналу тривоги.

Не можна вважати обґрунтованими й посилання апеляційного суду на те, що свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 підтвердили версію сторони захисту про перебування упродовж певного часу поза зором затриманого ОСОБА_5 належного йому рюкзака. Навпаки, згідно з даними, відображеними на носії інформації, на якому за допомогою технічного засобу зафіксовано перебіг судового засідання, вказані свідки у своїх показаннях зазначали, що з моменту затримання працівниками ДСО  до приїзду слідчої оперативної групи ОСОБА_5 увесь час був на сходовому майданчику біля квартири потерпілої і рюкзак знаходився навпроти нього на невеликій відстані.  Таке місце розташування затриманого, його рюкзака й, окрім цього, факт вилучення з нього майна потерпілої, підтвердили також свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14 . Однак указане не отримало в аспекті ст. 94 КПК відповідної оцінки при здійсненні апеляційного розгляду.

З огляду на викладене вбачається, що впродовж апеляційної процедури суд належним чином не перевірив, чи  відповідає оскаржений вирок вимогам статтей 370, 373, 374 КПК,  а закріплених у ст. 2 цього Кодексу завдань кримінального провадження не було виконано.

З урахуванням наведеного ухвалу апеляційного суду не можна залишити в силі, адже її постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, про що слушно йдеться в касаційній скарзі. Тому вказане рішення підлягає скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, а кримінальне провадження – призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

При новому розгляді апеляційному суду необхідно здійснити провадження з  додержанням чинного законодавства, перевірити з використанням усіх процесуальних можливостей доводи, зазначені в апеляційній скарзі прокурора, і прийняти справедливе рішення, яке відповідатиме  ст. 370 вказаного Кодексу.

Оскільки питання про доведеність чи недоведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому злочину має бути вирішено за наслідками нової апеляційної процедури, подану касаційну скаргу слід задовольнити частково.

Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.

Ухвалу Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року щодо ОСОБА_5 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

С у д д і:

ОСОБА_2                                                  ОСОБА_1                            ОСОБА_3