Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

03 вересня  2020 року

справа № 591/9618/13-к

провадження № 51-953км19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду:

головуюча                                                  ОСОБА_1 ,

судді:                                                            ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

секретар судового засідання                ОСОБА_4 ,

учасники  судового провадження:

прокурор                                                     ОСОБА_5 ,

потерпіла                                                    ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

представник потерпілої                          ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

засуджений                                                ОСОБА_8 (у режимі відеоконференції),

захисник                                                      ОСОБА_9 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_8 на вирок Зарічного районного суду м. Сум від 15 липня 2016 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013200440005550, стосовно

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в с. Боровизно Чащенського району Вітебської області Республіки Білорусь, жителя АДРЕСА_1 ,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 118 Кримінального кодексу України (далі – КК України).

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_8 виклав вимогу до суду касаційної інстанції (далі – Суду) про скасування судових рішень та закриття провадження на підставах відсутності в діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 118 КК України, у зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження,істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

На обґрунтування своїх доводів засуджений вказує на порушення судами статей 94, 95, 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПКУкраїни) щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень, а також щодо необхідності оцінки доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності й взаємозв`язку та безпосередності їх сприйняття. Стверджує, що він діяв у межах необхідної оборони і не перевищував її меж, адже мав невідкладну необхідність у заподіянні шкоди потерпілому для негайного відвернення  суспільно небезпечного посягання з боку останнього, при цьому, оцінюючи поведінку ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , він сприймав загрозу заподіяння йому шкоди як реальну. Посилається на практику Верховного Суду щодо відсутності перевищення меж необхідної оборони при нападі групою осіб. Зазначає, що перебував в емоційному стані, викликаному стресовою ситуацією, захищав себе, своє майно та не усвідомлював суспільно небезпечного характеру свого діяння, що є неодмінною складовою непрямого умислу.

Зміст судових рішень, рух провадження і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Зарічного районного суду м. Сум від 15 липня 2016 року ОСОБА_8 засуджено за ст. 118 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_8 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та з покладенням на нього обов`язків, передбачених пунктами 2–4 ч. 1 ст. 76 КК України.

Постановлено стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 13 362,25 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 35 000 грн – моральної шкоди.

За ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 19 грудня 2018 року (яка не оскаржується) апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 задоволено, апеляційні скарги потерпілої ОСОБА_6 та прокурора залишено без задоволення. Вирок Зарічного районного суду м. Сум від 15 липня 2016 року скасовано, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_8 закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю в діях останнього складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 118 КК України.

За постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року касаційну скаргу прокурора задоволено, вищевказану ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_8 скасовано та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

За ухвалою Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року (яка оскаржується) апеляційну скаргу прокурора задоволено, апеляційні скарги захисника ОСОБА_9 та потерпілої ОСОБА_6 залишено без задоволення. Вирок щодо ОСОБА_8 змінено та звільнено його від покарання за ст. 118 КК України на підставі ч. 5 ст. 74 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.

ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони за таких обставин.

ОСОБА_8 08 серпня 2013 року близько 17:30, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, на зупинці громадського транспорту "Паризька комуна", розташованій на вул. Харківській в м. Сумах, внаслідок вчинення стосовно нього ОСОБА_11 відкритого викрадення майна із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для його життя чи здоров`я, перебуваючи у стані необхідної оборони, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажаючи, але свідомо припускаючи їх настання, тобто діючи з непрямим умислом, завдав потерпілому ОСОБА_11 одного удару розкладним ножем у грудну клітку, від якого останній помер на місці.

Вчиняючи такі дії із застосуванням ножа, що не відповідало характеру та небезпеці посягання, ОСОБА_8 перевищив межі необхідної оборони, оскільки заподіяння ОСОБА_11 тяжкої шкоди у вигляді настання смерті явно не відповідало обстановці захисту від протиправних дій потерпілого, які полягали в заволодінні майном ОСОБА_8 , поєднаному із заподіянням легких тілесних ушкоджень.

Позиції учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу не надходило.

У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали касаційну скаргу, прокурор, потерпіла та її представникпросили залишити судові рішення без зміни, а касаційну скаргу – без задоволення.

Мотиви Суду

Згідно з вимогами ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

З урахуванням меж перегляду Судом судових рішень та підстав для їх скасування або зміни, визначених у ч. 1 ст. 438 КПК України, касаційний перегляд здійснено в частині перевірки доводів, викладених у касаційній скарзі, щодо посилань на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

За змістом касаційної скарги вбачається, що скаржник, крім іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та просить дати доказам іншу оцінку, ніж ту, яку надали суди першої та апеляційної інстанцій, тоді як перевірку цих обставин до повноважень Суду законом не віднесено. Натомість зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. Водночас конкретних доводів щодо невідповідності доказів, урахованих судом, вимогам ст. 94 КПК України засуджений у касаційній скарзі не наводить.

Доводи засудженого про неправильне застосування судом закону України про кримінальну відповідальність є необґрунтованими з таких підстав.

Відповідно до статей 3, 27 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

За вимогами частин 1 – 3 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Згідно з ч. 5 ст. 36 КК України незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб.

Відповідно до роз`яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України  від 26 квітня 2002 року №1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону", при розгляді справ даної категорії судам необхідно беззастережно додержуватись вимог ч. 3 ст. 27 Конституції України і ст. 36 КК України, враховуючи те, що відповідно до закону кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з`ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. При розгляді справ даної категорії судам необхідно з`ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

Для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов`язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту слід визнавати явною тоді, коли це з урахуванням обставин справи є очевидним для кожної людини, а отже і для того, хто обороняється.

Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції під час нового розгляду, про наявність у діях ОСОБА_8 складу злочину, передбаченого ст. 118 КК України.

Як видно з вироку, суд першої інстанції вважав за необхідне оцінювати наслідки дій ОСОБА_8 з урахуванням підстав та приводів вчинення ним злочину, обставин, які сприяли його вчиненню, психологічного стану обвинуваченого, викликаного протиправними діями потерпілого.

Суд першої інстанції встановив факт посягання на здоров`я та майно обвинуваченого з боку потерпілого ОСОБА_11 , який з метою відкритого викрадення майна із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров`я ОСОБА_8 , завдав останньому одного удару кулаком в око та зірвав з його шиї частину золотого ланцюжка з хрестиком. ОСОБА_8 , будучи особою похилого віку, сприйняв удар з боку потерпілого та перебування неподалік ОСОБА_12 як посягання двох молодих осіб, які значно переважають його у фізичній силі, враховуючи відсутність поруч осіб, які могли б допомогти, дійсно відчув небезпеку завдання шкоди своєму здоров`ю, що свідчить про перебування його у стані необхідної оборони. Водночас суд першої інстанції встановив явну невідповідність завданої шкоди з боку обвинуваченого, яка випливає з того, що останній отримав легке тілесне ушкодження, у нього було викрадено майно, тобто вчинено злочин середньої тяжкості, однак з метою захисту ОСОБА_8 завдав потерпілому удару ножем у життєво важливий орган, що призвів до смерті. Суд першої інстанції визнав сумнівними показання обвинуваченого з приводу безвихідного стану, взявши до уваги, що конфлікт відбувався у світлий період доби, в місцевості, де обвинувачений тривалий час мешкає і яка йому добре відома, в людному місці – на зупинці громадського транспорту, де розміщено магазин, який працював. Тому обвинувачений навіть за відсутності у короткий проміжок часу інших людей міг покликати на допомогу, відійти в сторону, повідомити правоохоронні органи, однак не вчинив таких дій.

Як зазначено у вироку, характер тілесного ушкодження потерпілого, яке утворилося від прямого удару ножем, локалізація ушкодження в ділянці серця, тобто життєво важливого органу, сила удару, яка дозволила, щоб лезо ножа повністю ввійшло у тіло потерпілого, зниження уваги ОСОБА_8 , збуджений емоційний стан, що було обумовлено станом алкогольного сп`яніння, доводять, що мав місце непрямий умисел на вчинення злочину. Так, ОСОБА_8 передбачав настання суспільно небезпечних наслідків, коли діставав ніж з кишені та завдавав удару, що ним не заперечувалось, повідомляв, що не хотів вбивати, а мав намір лише захиститись, тобто обвинувачений не бажав настання смертельних для потерпілого наслідків, хоча, перебуваючи на близькій відстані, завдаючи удару ножем у грудну клітку з достатньою силою, повинен був усвідомити можливість ураження життєво важливого органу та настання тяжких наслідків – смерті людини.

Суд першої інстанції встановив, що усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння як неодмінна складова непрямого умислу було в певній мірі обмежено станом необхідної оборони, діями потерпілого, що свідчить про раптовий характер виникнення непрямого умислу на вчинення злочину та не виключає можливості кваліфікації дій за ст.118 КК України. При цьому суд також врахував, що мотив вчинити вбивство міг виникнути раптово під впливом надмірного емоційного стану ОСОБА_8 , перебільшення ним небезпеки ситуації, що склалася.

Також суд першої інстанції дослідив висновки судово-психіатричних експертиз, показання судового експерта ОСОБА_13 та встановив, що вони не підтверджують наявності у ОСОБА_8 стану афекту, який виключає кримінальну відповідальність, або стану сильного душевного хвилювання, який надавав би можливість кваліфікувати його дії за ст. 116 КК України або врахувати такий стан як пом`якшуючу покарання обставину.

Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що своїми умисними діями, які виразилися в умисному вбивстві ОСОБА_11 при перевищенні меж необхідної оборони, ОСОБА_8 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст.118 КК України.

Згідно з матеріалами провадження за ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 19 грудня 2018 року вирок Зарічного районного суду м. Сум від 15 липня 2016 року було скасовано, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_8 закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю в діях останнього складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 118 КК України.

Постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року вищевказану ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_8 скасовано за касаційною скаргою прокурора та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Як зазначено в цій постанові, в ході судових розглядів суди чітко встановили, що ОСОБА_12 не вчиняв будь-яких дії, пов`язаних з інцидентом, тобто реального посягання щодо ОСОБА_8 з його боку не було. Крім того, під час досудового розслідування жоден із учасників кримінального провадження не оскаржував постанову прокурора від 27 жовтня 2013 року про закриття кримінального провадження за ч. 2 ст. 186 КК України у зв`язку зі смертю  ОСОБА_11 , якою встановлено, що посягання на ОСОБА_8 з метою грабежу було виключно з боку ОСОБА_11 , а ОСОБА_12 у цьому провадженні мав процесуальний статус свідка.

На думку касаційного суду, яку викладено у вищевказаній постанові, неможливо погодитись із тим, що саме смерть ОСОБА_11 була необхідною та достатньою для припинення посягання, з урахуванням того, що ОСОБА_8 було завдано одного удару, внаслідок якого заподіяно легке тілесне ушкодження, та у нього було викрадено майно, однак з метою захисту він завдав ОСОБА_11 цілеспрямованого удару ножем у серце, який призвів до смерті потерпілого, що має незворотний характер. Смерть у цьому випадку є явно надмірною шкодою та не відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Відповідно до п. 2 ст. 439 КПК України вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанцій при новому розгляді.

Вирішуючи при новому розгляді у суді апеляційної інстанції питання щодо кваліфікації дій ОСОБА_8 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, який ґрунтується на сукупності допустимих доказів, досліджених судом і детально викладених у вироку, про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_11 при перевищенні меж необхідної оборони.

Апеляційний суд, ураховуючи встановлені обставини та оцінюючи в сукупності наявні у провадженні докази, обстановку нападу, знаряддя захисту, що застосоване ОСОБА_8 , характер небезпеки, що загрожував обвинуваченому, місце та час нападу, підтвердив висновок суду першої інстанції про те, що застосований обвинуваченим ОСОБА_8 спосіб захисту у вигляді завдання удару ножем у життєво важливі органи ОСОБА_11 за даних конкретних обставин явно не відповідав обстановці захисту, а тому обвинувачений вийшов за межі заходів, необхідних для захисту своїх охоронюваних законом прав та інтересів, тобто перевищив межі необхідної оборони.

Крім того, апеляційний суд спростував доводи апеляційної скарги захисника про те, що напад на ОСОБА_8 відбувся за участю двох осіб, вказавши в ухвалі, що цей факт не підтверджується матеріалами провадження, оскільки з  пояснень самого ОСОБА_8 , які підтвердив і ОСОБА_12 , убачається, що до нього підійшов, завдав удару та намагався заволодіти його майном саме ОСОБА_11 , а ОСОБА_12 у цей час йшов попереду на відстані 5-6 метрів, підкурював, обставин конфлікту не бачив. Зазначене свідчить про те, що останній не брав участі в конфлікті, який виник між ОСОБА_11 і ОСОБА_8 , тобто посягання на останнього було виключно з боку ОСОБА_11 .

Крім того, з матеріалів провадження вбачається, що за вчинення цього злочину ОСОБА_8 було засуджено вироком Зарічного районного суду м. Сум від 13 березня 2014 року за ст. 118 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік та звільнено на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з випробуванням. Обвинувачений ОСОБА_8 за змістом вироку свою вину у вчиненому за обставин, викладених в обвинувальному акті, визнав повністю та вирок до суду апеляційної інстанції не оскаржував. Цей вирок було скасовано ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 24 червня 2014 року за апеляційною скаргою потерпілої ОСОБА_6 , яка вважала, що в діях ОСОБА_8 не було необхідної оборони та наявний склад більш тяжкого злочину.

Таким чином, твердження в касаційній скарзі засудженого щодо нападу на нього двох осіб, відсутності у зв`язку з цим в його діях перевищення меж необхідної оборони та інші доводи, які наведено в касаційній скарзі, були предметом розгляду судів першої та апеляційної інстанцій та в оскаржуваних судових рішеннях їм дано належну оцінку. З такою оцінкою погоджується і Суд та вважає, що дії ОСОБА_8 за ст. 118 КК України кваліфіковано правильно, оскільки він, вчинивши вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, умисно заподіяв особі, як посягала на його здоров`я та майно, тяжкої шкоди, яка явно не відповідала небезпечності посягання або обстановці захисту.

Отже, суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок, ретельно перевірив доводи, зазначені в апеляційній скарзі захисника, що є аналогічними викладеним у касаційній скарзі засудженого, та спростував їх з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення. Вирок та ухвала відповідають вимогам ст. 370 КПК України.

Що стосується порушення судом апеляційної інстанції вимог ч. 4 ст. 95 КПК України, на яке посилається у скарзі засуджений, то Суд зазначає таке.

Відповідно до вказаної норми закону суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції зобов`язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.

Водночас у касаційній скарзі захисник не навів будь-яких обставин, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК, які б могли бути підставою для повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, та не зазначив доводів про те, що невирішення зазначеного клопотання є тим істотним порушенням кримінального процесуального закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеному в постанові від 20 квітня 2017 року (справа № 5-465кс(15)16), зі змісту якого вбачається, що якщо апеляційний суд по-новому (інакше) не тлумачить докази, оцінені в суді першої інстанції, то в апеляційного суду не виникає обов`язку досліджувати всю сукупність доказів з дотриманням засади безпосередності навіть за наявністю підстав для зміни вироку або ухвалення ним нового вироку,

У цьому провадженні під час перегляду вироку в апеляційному порядку не встановлено передбачених кримінальним процесуальним законом підстав для повторного дослідження доказів, тому порушення вимог ч. 4 ст. 95 КПК України, про що йдеться у касаційній скарзі, відсутні.

Враховуючи вищезазначене, Суд дійшов висновку, що даних про те, що суди першої й апеляційної інстанцій неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність або допустили таке порушення кримінального процесуального закону, яке перешкодило чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, не встановлено.

Виходячи з наведеного відсутні підстави для задоволення вимог касаційної скарги.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_10 залишити без задоволення.

Вирок Зарічного районного суду м. Сум від 15 липня 2016 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                       ОСОБА_2              ОСОБА_3