Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2020 року

м. Київ

справа № 539/482/18

провадження № 51-317км20

Верховний Суд колегією суддів

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                   ОСОБА_1 ,

суддів                                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання   ОСОБА_4 ,

прокурора                                       ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 березня 2019 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016170240001965, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого — останнього разу за вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 05 листопада 2015 року за ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі — КК) до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК звільненого від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 389, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК.

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 березня 2019 року ОСОБА_6 засуджено до покарання: за ч. 1 ст. 389 КК — у виді обмеження волі на строк 1 рік; за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК — у виді позбавлення волі на строк 3 роки; за ч. 3 ст. 185 КК — у виді позбавлення волі на строк 3 роки; за ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК — у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_6 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

На підставі ч. 1 ст. 71, ч. 1 ст. 72 КК за сукупністю вироків до покарання призначеного за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком і остаточно ОСОБА_6 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ч. 5 ст.72 КК (в редакції Закону від 26 листопада 2015 року № 838-VIII "Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання" далі — Закон № 838-VIII) ОСОБА_6 зараховано у строк покарання строк перебування його під вартою з 01 грудня 2016 року по 07 грудня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі, а також зараховано у строк покарання строк перебування його під вартою з 23 серпня 2018 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він за встановлених судом першої інстанції обставин та детально наведених у вироку, будучи засудженим за вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області за ч. 1 ст.286 КК зокрема, до додаткового покарання у виді позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік і 13 січня 2016 року порушив порядок та умови відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, зокрема 06 вересня 2016 року керував транспортним засобом.

Крім цього, 04 лютого 2018 року, приблизно о 01:00 ОСОБА_6 , перебуваючи поруч із домогосподарством на АДРЕСА_2 , переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, діючи повторно, таємно, проник до приміщення гаражу за вказаною адресою, звідки почав виносити до паркану належний потерпілій ОСОБА_7 , металобрухт на загальну суму 678,80 грн, але свій злочинний умисел, направлений на крадіжку чужого майна, поєднаного із проникненням до іншого приміщення, довести до кінця не зміг з причин, що не залежали від його волі, оскільки, не вчинивши усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, помітив у вікні будинку господаря та покинув місце вчинення злочину.

Також, в цей же день приблизно, о 03:00, ОСОБА_6 , перебуваючи поруч із вищевказаним домогосподарством, діючи повторно, переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, переліз через паркан та проник у гаражне приміщення за вказаною адресою, звідки таємно викрав газонокосарку "STURM", вартістю 1133,33 грн, завдавши тим самим потерпілому ОСОБА_8 матеріальної шкоди на вказану суму.

Крім того, 25 липня 2018 року приблизно о 03:30, ОСОБА_6 , перебуваючи на подвір`ї будинку АДРЕСА_3 , переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, діючи повторно, шляхом відчинення правих передніх пасажирських дверей належного потерпілому ОСОБА_9 автомобіля ВАЗ 2108, (державний номерний знак НОМЕР_1 ), проник до салону цього автомобіля, де, натиснувши на важіль, відкрив капот та намагався таємно викрасти акумуляторну батарею марки "Westa 74А", вартістю 1045 грн, однак свій злочинний умисел до кінця не довів, так як не зміг відкрутити кріплення акумулятора. Після цього, повернувшись в салон вказаного автомобіля ОСОБА_6 , відкрив багажне відділення, в якому знайшов автомобільне колесо "Росава" БЦ-20, вартістю 410,15 грн, яке витягнув, але свій злочинний умисел, направлений на крадіжку чужого майна, довести до кінця не зміг з причин, що не залежали від його волі, оскільки, був помічений та затриманий власником майна.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 29 жовтня 2019 року в порядку ст. 404 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК) вирок місцевого суду щодо ОСОБА_6 змінив. Призначив останньому покарання: за ч. 1 ст. 389 КК — у виді обмеження волі на строк 1 рік; за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК із застосовуванням ст. 69 цього Кодексу — у виді позбавлення волі на строк 2 роки; за ч. 3 ст. 185 КК — у виді позбавлення волі на строк 3 роки; за ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК — у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_6 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком і остаточно ОСОБА_6 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. У решті вирок місцевого суду залишено без змін.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження

У касаційній скарзі прокурор, не оскаржуючи фактичних обставин справи, доведеності винуватості та юридичної кваліфікації дій засудженого, посилаючись на невідповідність призначеного засудженому покарання тяжкості кримінальних правопорушень та його особі через м`якість та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені у кримінальному провадження судові рішення і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи наведене прокурор указує на те, що суди попередніх інстанцій, призначаючи ОСОБА_6 покарання належним чином не врахували те, що останній не працює, раніше неодноразово був судимим, мав незняту та непогашену у встановленому законом порядку судимість, в період іспитового строку вчинив 4 епізоди злочинів, що свідчить про те, що засуджений на шлях виправлення не став. Також судами безпідставно не враховано, що злочин передбачений ч. 1 ст. 389 КК вчинено засудженим у стані алкогольного сп`яніння, що є обставиною, яка обтяжує покарання. В свою чергу апеляційний суд всупереч ст. 419 КПК вказані доводи сторони обвинувачення щодо невідповідності призначеного засудженому покарання тяжкості кримінальних правопорушень та його особі через м`якість належним чином не перевірив, не проаналізував та не дав на них відповіді і, зосередившись виключно на висновках, викладених у вироку, достатніх мотивів, на яких апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення не навів.

Крім того прокурор вважає, що суди першої і апеляційної інстанцій безпідставно застосували положення ст. 71 КК, визначивши остаточний вид і розмір призначеного ОСОБА_6 покарання за сукупністю вироків.

У письмових запереченнях на касаційну скаргу прокурора, захисник засудженого ОСОБА_6 — ОСОБА_10 , посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів, просить залишити скаргу без задоволення, а постановлені у кримінальному провадженні судові рішення — без зміни. Також у поданій до Верховного Суду заяві захисник просить розглянути кримінальне провадження в суді касаційній інстанції за його відсутності.

Позиції учасників судового засідання

У судовому засіданні прокурор, навівши відповідні пояснення, заперечив проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, правильності кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 389, ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК Верховний Суд не перевіряв, оскільки законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині прокурор не оскаржує.

Згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Відповідно до ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 ККособі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.

Статті 65—73 КК є кримінально-правовими нормами, що визначають загальні засади та правила призначення покарання.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображено у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_6 покарання врахував: характер та ступінь тяжкості вчинених засудженим злочинів, які відносяться до злочинів середньої тяжкості та тяжких, дані про його особу, який за місцем проживання характеризується позитивно, раніше судимий. Крім того визнав місцевий суд щире каяття ОСОБА_6 та активне сприяння розкриттю злочинів, обставинами, що пом`якшують його покарання, а рецедив злочину — обставиною, що його обтяжує.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність призначення засудженому покарання в межах санкцій статей, за якими його засуджено, визначивши його остаточний вид і розмір на підставі ст. 70 та ч. 1 ст. 71, 72 КК. На обґрунтування свого рішення місцевий суд навів у вироку відповідні мотиви.

Не погоджуючись із вироком місцевого суду прокурор подав апеляційну скаргу, в якій наводив доводи щодо невідповідності призначеного судом ОСОБА_6 покарання через м`якість, а також про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, які аналогічні доводам викладеним ним у касаційній скарзі.

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив доводи викладені стороною обвинувачення в апеляційній скарзі, і не встановивши підстав для її задоволення, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.

Водночас, суд апеляційної інстанції, окрім обставин врахованих місцевим судом, додатково врахував те, що ОСОБА_6 є одиноким батьком неповнолітнього сина, який проживає разом з ним та перебуває на його утриманні, і дійшов висновку, що вказана обставина в сукупності з іншими встановленими обставинами, що пом`якшують покарання засудженого, дають достатні підстави для можливості призначення ОСОБА_6 покарання за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу, тобто нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції вказаної статті.

З урахуванням наведеного апеляційний суд призначив засудженому відповідне покарання за кожен злочин окремо, та визначив його остаточний вид і розмір на підставі статей 70, 71 КК.

Верховний Суд погоджується з наведеними висновками апеляційного суду, вважає, що цей суд не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених Кримінальним кодексом України, і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_6 покарання в межах санкції статей, а за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції вказаної статті та, визначивши його остаточний вид і розмір на підставі статей 70, 71 КК.

Покарання призначене за результатами апеляційного розгляду ОСОБА_6 , є справедливим, співмірним характеру скоєних дій, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів, а тому Верховний Суд не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність висновків судів попередніх інстанцій з питання правильності призначеного засудженому покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, сторона обвинувачення у касаційній скарзі не навела.

Також Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанції призначаючи ОСОБА_6 остаточне покарання на підставі ст. 71 КК зважили на імперативність приписів згаданої норми матеріального права та на обов`язковість застування визначених у ній правил у випадку вчинення особою нового злочину протягом невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком. При цьому призначене за попереднім вироком додаткове покарання або невідбута його частина підлягають приєднанню до основного покарання, призначеного остаточно за сукупністю вироків, що й було враховано судами першої і апеляційної інстанцій.

З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає непереконливими доводи прокурора, щодо неправильного застосування судами до ОСОБА_6 положень ст. 71 КК.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що постановлені у справі щодо ОСОБА_6 судові рішення є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 374, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися при постановленні рішень.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

Враховуючи наведене і керуючись статтями 433, 434, 436-438, 441, 442 КПК, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню.

На цих підставах Верховний Суд ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а вирок Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 березня 2019 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_6 — без зміни.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_1                              ОСОБА_2                            ОСОБА_3