Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Ухвала

18 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 639/2837/19

провадження № 51-5394км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                              ОСОБА_1 ,

суддів                                                           ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання               ОСОБА_4 ,

прокурора                                                   ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 і ОСОБА_8 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року про повернення апеляційної скарги на вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 червня 2019 року щодо ОСОБА_9 .

Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

За вироком Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 червня 2019 року у підготовчому судовому засіданні затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 25 квітня 2019 року, в межах кримінального провадження №12019220000000534, між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_9 .

За вироком суду ОСОБА_9 визнано винуватим й засуджено за незаконне придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту та збут сильнодіючих лікарських засобів в особливо великих розмірах, вчинене без спеціального на те дозволу, повторно, організованою групою.

Вважаючи, що цей вирок створює преюдицію, якою всупереч презумпції невинуватості було встановлено факт створення ОСОБА_7 організованої групи та участі у ній ОСОБА_8 , захисник ОСОБА_6 в інтересах останніх двох подав на вказане судове рішення апеляційну скаргу, яку суддя-доповідач апеляційного суду ухвалою від 03 вересня 2019 рокуповернув на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК як таку, що подана особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Зазначає, що викладення фактичних обставин кримінального правопорушення, які містяться в обвинувальному акті у кримінальному провадженні № 42019220000000098 щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та у вироку місцевого суду на підставі угоди щодо ОСОБА_9 , є ідентичними; в них вказується на висновок Центру судових і спеціальних експертиз Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз СБ України № 148\5 від 23 травня 2012 року; у вироку місцевого суду щодо ОСОБА_9 зазначені адреси мешкання Особи 1 та Особи 2, а також номер автомобіля, який належить на праві власності дружині Особи 1. Тобто, на думку захисника, у вироку на підставі угоди щодо ОСОБА_9 недвозначно стверджується про співучасть ОСОБА_9 із  ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , а отже, в такий спосіб створює преюдицію та всупереч презумпції невинуватості фактично встановлює винуватість останніх двох у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 321 КК. Вважає, що ОСОБА_7 та  ОСОБА_8 хоча і не були визнані учасниками цього провадження, однак вправі захищати свої права, свободи та інтереси шляхом апеляційного оскарження вироку. З огляду на це захисник вважає, що апеляційний суд, повернувши апеляційну скаргу, обмежив його право на доступ до правосуддя, закріплене у ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 3 ст.129 Конституції України, ст. 7, ч. 6 ст. 9, ст. 24 КПК, а також не врахував правових висновків Верховного Суду України від 03 березня 2016 року (у справі № 5-347кс15) та позиції Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор вважала за можливе передати дане кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, одночасно заперечувала проти задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_6 .

Мотиви Суду

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.

Колегія суддів дійшла висновку, що кримінальне провадження щодо ОСОБА_9 необхідно передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду через необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, з огляду на нижченаведене.

Так, у поданій касаційній скарзі на ухвалу судді-доповідача апеляційного суду, серед інших доводів, захисник стверджує про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке полягало в обмеженні права на доступ до правосуддя при оскарженні вироку суду щодо ОСОБА_9 , ухваленого на підставі угоди про визнання ним винуватості, особами, прав, свобод та інтересів яких стосується вказане судове рішення. Обґрунтовуючи зазначені доводи, захисник наводить у скарзі посилання на постанову Верховного Суду України від 03 березня 2016 року у справі № 347кс15 та практику Касаційного кримінального суду Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема на постанову колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 645/5699/16-к.

Цією постановою касаційний суд за аналогічних обставин скасував ухвалу судді-доповідача апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Як зазначено в постанові, з тексту вироку Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2016 року, укладеного на підставі угоди про визнання винуватості з Особою 3 слідує, що особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження, діяли в складі організованої злочинної групи, про діяльність якої Особа 3 не був обізнаний, але дав згоду на спільну участь з цими особами на вчинення цих правопорушень. Крім того, Верховний Суд зазначив, що зіставлення прізвищ та ініціалів осіб, зазначених у вироку Фрунзенського районного суду          м. Харкова, з обвинувальним актом по кримінальному провадженню № 12015220480002517 від 16 травня 2015 року дає можливість їх ідентифікувати, оскільки зі змісту останнього випливає, що ОСОБА_3 був залучений до діяльності організованої злочинної групи, до якої нібито входили ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, тобто констатація у вироку Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2016 року, яким затверджено угоду про визнання винуватості з обвинуваченим ОСОБА_3, причетності ОСОБА_2 до вчинення злочину грубо порушує передбачені ст. 7 КПК загальні засади кримінального провадження, зокрема засади презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, верховенства права й законності, а також входить у колізію з нормами КПК щодо вільної оцінки доказів.

Однак колегія суддів, що розглядає касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 і ОСОБА_8 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року, вважає за необхідне відійти від вказаного висновку, викладеного в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, з огляду на наступне.

За своєю правовою природою угода у кримінальному провадженні є спільною домовленістю сторін кримінального провадження, спрямованою на досягнення згоди щодо узгодженого покарання особі, котра винна у вчиненні кримінального правопорушення, з покладенням на неї додаткових зобов`язань за умовами укладеної угоди. Згідно ст. 472 КПК в угоді про визнання винуватості зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, обов`язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), умови часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків унаслідок вчинення ним кримінального правопорушення, узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, умови застосування спеціальної конфіскації, наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені ст. 473 цього Кодексу, наслідки невиконання угоди.

При цьому вирок на підставі угоди повинен відповідати загальним вимогам до обвинувальних вироків з урахуванням особливостей, передбачених ч. 3 ст. 475 КПК, відповідно до якої мотивувальна частина вироку на підставі угоди має містити: формулювання обвинувачення та статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачувалася особа; відомості про укладену угоду, її реквізити, зміст та визначена міра покарання; мотиви, з яких суд виходив при вирішенні питання про відповідність угоди вимогам цього Кодексу та закону і ухваленні вироку, та положення закону, якими він керувався.

Згідно правового висновку щодо застосування норм права, викладеному у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19 листопада 2019 року (справа № 759/10575/16-к), обставини, встановлені вироком суду на підставі угоди про визнання винуватості або про примирення, не можуть мати преюдиціального значення при розгляді кримінального провадження щодо іншої особи.

Верховний Суд дійшов висновку, що вирок суду на підставі угоди не може мати  преюдиціального значення в кримінальному провадженні щодо інших осіб. По-перше, чинний КПК не містить норми, яка би вказувала на преюдиціальне значення таких вироків для доказування фактичних обставин кримінального правопорушення в межах іншого кримінального провадження щодо інших осіб (ст.90 КПК вказує лише на преюдиціальне значення рішення національного чи міжнародного суду, яким встановлено порушення прав і свобод людини, для вирішення питання щодо допустимості тих чи інших доказів). По-друге, обставини вчинення злочину у вироку на підставі угоди не встановлюються на підставі повного та всебічного дослідження доказів у межах змагальної процедури за участю всіх фігурантів інкримінованого правопорушення, а набувають значення правової презумпції в силу визнання цих обставин сторонами угоди та затвердження її судом. По-третє, надання вироку на підставі угоди преюдиціального значення у кримінальному провадженні щодо інших осіб порушуватиме гарантії ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Так, у рішенні від 23 лютого 2016 року у справі "Навальний і Офіцеров проти Росії" (Navalnyy and Ofitserov v Russia, заяви № 46632/13 і № 28671/14) Європейський суд з прав людини підкреслив, що обставини, встановлені у провадженні, в якому не беруть участь інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціальне значення для їх справ. Статус доказів, використаних в одній справі, повинен залишатися суто відносним, а їх сила – обмежуватися даними конкретного провадження. Особливо це стосується вироків, ухвалених на підставі угоди.

У вироку Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 червня 2019 року суд не назвав прізвища причетних осіб, а зазначив про існування співучасників Особу 1 та Особу 2. У зв`язку з чим неможливо стверджувати про порушення принципу презумпції невинуватості.

Крім того, колегія суддів вважає, що співставлення обвинувального акту щодо інших осіб та вироку на підставі угоди суперечить самому інституту угод про визнання винуватості та фактично робить неможливим його застосування. Такі особи не позбавлені можливості доводити свою невинуватість передбаченими КПК засобами у встановленому законом порядку, зокрема оскаржувати ухвалені щодо них рішення у судах першої, апеляційної інстанцій (в тому числі щодо належності, допустимості доказів, а в їх сукупності достатності для висновку) та касаційної інстанцій (щодо порушень судами першої та другої інстанцій норм матеріального й процесуального права), а отже конституційні права зазначених осіб не обмежуються.

Касаційна скарга захисника не містить переконливих, об`єктивно спроможних доводів, що вирок щодо ОСОБА_9 стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у розумінні правового висновку, викладеного у вищезазначеній постанові Верховного Суду України від 3 березня 2016 року.

З наведених вище мотивів колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 645/5699/16-к. У зв`язку з цим з метою забезпечення єдності судової практики це кримінальне провадження слід передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

Керуючись статтями 434-1, 434-2 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Передати кримінальне провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 і ОСОБА_8 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року про повернення апеляційної скарги на вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 червня 2019 року щодо ОСОБА_9 на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                        ОСОБА_2                                        ОСОБА_3