Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

5 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 589/2861/16-к

провадження № 51-5072км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                                           ОСОБА_1 ,

суддів                                                                       ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання                        ОСОБА_4 ,

прокурора                                                               ОСОБА_5 ,

захисників                                                              ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

захисників у режимі відеоконференції          ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

засуджених                                                            ОСОБА_10 ,    ОСОБА_11 ,

ОСОБА_12 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, засуджених ОСОБА_11 та ОСОБА_12 на вирок Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 21 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 5 лютого 2018 року, а також касаційну скаргу засудженого ОСОБА_10 на ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 5 лютого 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016200110000149, за обвинуваченням:

ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Боровне Вишневолоцького району Тверської області Російської Федерації, громадянина України, жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого: 1) за вироком Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від  27 вересня 2012 року за частинами 2, 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) – до покарання у виді  позбавлення волі на строк 4 роки; 2) за вироком цього ж суду від 23 жовтня 2012 року за ч. 3 ст. 185 КК – до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, звільненого 30 липня 2014 року згідно з Законом України "Про амністію",

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених пунктами 1, 12 ч. 2 ст.  115, ч. 1 ст. 357, ч. 2 ст. 185 КК;

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця  с. Тургенєвка Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим, громадянина України, зареєстрованого у АДРЕСА_2 , жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених пунктами 1, 12 ч. 2 ст.  115, ч. 2 ст. 185 КК;

ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця  та жителя АДРЕСА_1 , громадянина України, зареєстрованого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого пунктами 1, 12 ч. 2 ст.  115 КК;

ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженця с. Зазірки Кролевецького району Сумської області, громадянки України, зареєстрованої в АДРЕСА_3 , жительки АДРЕСА_4 , раніше не судимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.185 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені

судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 21 квітня 2017 року:

– ОСОБА_11 визнано винуватим та засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 121 КК – на строк 10 років; за ч. 2 ст. 185 – на строк 4 роки, а на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом повного складання призначених покарань визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років. За ч. 1 ст. 357 КК ОСОБА_11 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні та виправдано у зв`язку з  відсутністю в його діях складу вказаного  кримінального правопорушення;

–  ОСОБА_10 визнано винуватим та засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 121 КК – на строк 10 років; за ч. 2 ст. 185 – на строк  3 роки, а на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом повного складання призначених покарань визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років;

–  ОСОБА_12 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років.

За цим же вироком ОСОБА_13 визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 185 КК та виправдано у зв`язку з відсутністю в її діях складу вказаного  кримінального правопорушення.

Строк відбування покарання визначено обчислювати: ОСОБА_11 та ОСОБА_10 із 6 лютого 2016 року, а ОСОБА_12 – із 5 лютого 2016 року.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано у строк покарання термін попереднього ув`язнення: ОСОБА_11 та ОСОБА_10  із 6 лютого 2016 року до дня набрання вироком законної сили,  а ОСОБА_12 – з 5 лютого 2016 року до дня набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Стягнуто солідарно із ОСОБА_11 , ОСОБА_10 ,  ОСОБА_12 на користь потерпілої ОСОБА_14 – 500 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди та  2044 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, яку стягнуто солідарно із   ОСОБА_11 ,  ОСОБА_10 .

За обставин, викладених у вироку,  31 січня 2016 року близько 20:30 під час спільного вживання алкогольних напоїв у компанії ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_11 у будинку АДРЕСА_1 , між ОСОБА_11 та ОСОБА_16 на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних стосунків виник конфлікт, унаслідок якого ОСОБА_11 , діючи спільно з ОСОБА_12 з метою побиття вивели ОСОБА_16 з будинку на подвір`я, де кожен із них завдав потерпілому декілька ударів руками в ділянку обличчя і тулуба. Коли потерпілого ОСОБА_16 завели до кімнати будинку, всі вищевказані особи продовжили разом вживати спиртні напої.

Надалі ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_10 на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних стосунків, діючи в групі та доповнюючи дії один одного, продовжуючи дії, спрямовані на заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, почали завдавати ОСОБА_16 у кімнаті, кухні та коридорі будинку тривалий час численні удари руками і ногами по голові, тулубу та кінцівкам.

Припинивши побиття ОСОБА_16 та залишивши його в коридорі, ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_10 на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків до ОСОБА_15 , який заступався за ОСОБА_16 , діючи групою осіб, почали бити потерпілого, задаючи спочатку в кімнаті, а потім у кухні та коридорі численні удари руками і ногами по голові, тулубу та кінцівкам.

Діючи в групі, ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_10 завдали потерпілим ОСОБА_16 не менше 21–23 ударів, ОСОБА_15 не менше 14–16 ударів, заподіявши цим тяжкі тілесні ушкодження.

Після побиття потерпілих, обвинувачені перетягли їх з коридору до кухні будинку та залишили на підлозі, де потерпілі від отриманих тілесних ушкоджень померли.

1 лютого 2016 року близько 02:00, зрозумівши, що потерпілі померли, ОСОБА_11 за попередньою змовою групою осіб із ОСОБА_10 таємно викрали майно, належне ОСОБА_16 та ОСОБА_15 , завдавши потерпілій ОСОБА_14 матеріальну шкоду в розмірі 2653 грн., потерпілому ОСОБА_18 – 658 грн.

Крім того, ОСОБА_11 , діючи повторно, з метою отримання коштів, передав своїй співмешканці ОСОБА_13 банківську картку № НОМЕР_1 на ім`я потерпілого ОСОБА_15 , яку отримав за невстановлених обставин, наказавши зняти з неї всі грошові кошти і передати йому, не повідомляючи про джерело походження та обставини отримання картки. Після цього ОСОБА_13 , прибувши до банкомата "ПриватБанк" (вул. К. Маркса, 24. м. Шостка), зняла гроші з банківської картки ОСОБА_15 в сумі 800 грн, які віддала ОСОБА_11 унаслідок чого останнім потерпілій ОСОБА_14 було заподіяно матеріальну шкоду в розмірі 800 грн.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_19 у  тому, що він у нічний час з 31 січня на 01 лютого 2016 року, перебуваючи у стані алкогольною сп`яніння, у будинку АДРЕСА_5 , таємно викрав з жіночої сумки ОСОБА_17 банківську картку "Приватбанку" № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , на якій були гроші в сумі 885 грн, з метою подальшого заволодіння цими грошима.

Такі дії ОСОБА_11 орган досудового розслідування  кваліфікував за ч. 1 ст. 357 КК як викрадення офіційного документа – платіжної банківської картки "Приватбанк" на ім`я ОСОБА_15 .

За цим обвинуваченням суд першої інстанції виправдав ОСОБА_11 у зв`язку з відсутністю в його діях складу вказаного кримінального правопорушення, мотивуючи тим, що стороною обвинувачення не надано будь-яких доказів на підтвердження винуватості цієї особи у викраденні офіційного документа, а саме банківської картки.

Також згідно з обвинувальним актом ОСОБА_13 , за викладених вище обставин, обвинувачувалась у тому, що вона скоїла таємне викрадення чужого майна, вчинене за попередньою змовою з ОСОБА_11 , завдавши  потерпілій ОСОБА_14 матеріальної шкоди на загальну суму 883,75 грн, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК.

У цій частині обвинувачення суд першої інстанції виправдав ОСОБА_13   через відсутність у її діях складу вказаного кримінального правопорушення на тих підставах, що стороною обвинувачення не доведено наявність в її діях суб`єктивної сторони крадіжки, так само, як попередньої змови із ОСОБА_11 на заволодіння чужим майном.

Апеляційний суд Сумської області ухвалою від 5 лютого 2018 року вирок місцевого суду змінив у частині процесуальних витрат, речових доказів. А також в порядку ч. 2 ст. 404 КПК зарахував на підставі ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання попереднє ув`язнення  ОСОБА_11 , ОСОБА_10 – з 6 лютого 2016 року по 5 лютого 2018 року, а ОСОБА_12 – з 5 лютого 2016 року по 5 лютого 2018 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати вищевказані судові рішення щодо  ОСОБА_13 та ОСОБА_11 (за ч. 2 ст. 185 КК за епізодом таємного викрадення майна ОСОБА_15 ) і призначити новий розгляд у суді першої інстанції на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про виправдання ОСОБА_13 за ч. 2 ст. 185 КК та, як наслідок, відсутність у діях ОСОБА_11  кваліфікуючої ознаки "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб" за епізодом викрадення грошових коштів потерпілого ОСОБА_15  в сумі 800 грн. На думку прокурора, ОСОБА_13 усвідомлювала, що картка не належить ні ОСОБА_11 , ні ОСОБА_17 , а також їй було відомо про смерть потерпілого ОСОБА_15 (власника картки), а той факт, що після зняття коштів з картки вона викинула її, свідчить про те, що вона усвідомлювала протиправний характер своїх дій. Крім того, скаржник вважає, що оскільки після зняття коштів у сумі 800 грн у банкоматі ОСОБА_13 в короткий проміжок часу здійснила покупку за допомогою банківської картки ОСОБА_15 на суму 83,73 грн, то це вказує на те, що злочинні дії останньої охоплювалися єдиним умислом на заволодіння коштами з картки. При цьому стверджує, що ці дії ОСОБА_13 здійснила, попередньо погодивши їх з ОСОБА_11 , а тому в діях засудженого вбачається така кваліфікуюча ознака, як попередня змова групою осіб. Також зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про законність вироку суду першої інстанції та усупереч вимогам статей 404, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) безпідставно відмовив у задоволенні клопотання прокурора про повторне дослідження доказів за епізодом заволодіння грошима з картки

ОСОБА_15 касаційній скарзі засуджений ОСОБА_11 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального законодавства та неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, ставить питання про скасування постановлених щодо нього судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції. Суть доводів засудженого зводиться до того, що його дії у частині заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_16 були спровоковані останнім через нецензурну лайку та образи на його адресу. Далі до нього приєднався й інший потерпілий – ОСОБА_15 , який також діяв агресивно стосовно нього. Вважає, що призначене судом першої інстанції покарання не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. За твердженням ОСОБА_11 , у його діях відсутня кваліфікуюча ознака за ч. 2 ст. 185 КК "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб" за епізодом викрадення майна ОСОБА_16 та ОСОБА_15 . Крім того, посилається на відсутність частини аудіозапису судових засідань суду першої інстанції через їх технічне пошкодження.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_10 просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. За твердженням скаржника, сторона обвинувачення не подала до суду доказів вчинення ним кримінального  правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК за попередньою змовою із ОСОБА_11 . Також вказує, що на технічному носії інформації, на якому зафіксовано судове провадження, частково відсутній звукозапис, що відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК є істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_12 , посилаючись на неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та істотне порушення кримінального процесуального закону, просить суд змінити вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, застосувавши положення ст. 69 КК. Обґрунтовуючи свої вимоги, зазначає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, всупереч вимогам ст. 66 КК  не врахував як пом`якшуючу покарання обставину – наявності у нього на утриманні неповнолітніх дітей, а також не зважив на те, що він раніше не вчиняв злочинів, мав постійне місце проживання, одружений. З урахуванням викладеного вважає, що є підстави застосувати стосовно нього ст. 69 КК, призначивши покарання нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією статті.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор частково підтримала доводи в касаційній скарзі сторони обвинувачення, просила скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд в цьому суді.

Засуджений ОСОБА_12 та його захисник ОСОБА_6 підтримали  подану засудженим касаційну скаргу і просили її задовольнити на вказаних у ній підставах. Проти задоволення касаційної скарги прокурора заперечили.

Засуджений ОСОБА_11 та його захисник ОСОБА_7 підтримали  касаційну подану засудженим і просили її задовольнити на вказаних у ній підставах. Проти задоволення касаційної скарги прокурора заперечили.

Засуджений ОСОБА_10 та його захисник ОСОБА_8 підтримали касаційну скаргу та просили їх задовольнити на підставах, указаних у ній. Проти задоволення касаційної скарги прокурора заперечили.

Захисник ОСОБА_9 проти задоволення касаційної скарги прокурора заперечила.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі –КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду в частині виправдання ОСОБА_11 за ч. 1 ст. 357 КК в касаційних скаргах не оскаржуються, тому Верховний Суд не перевіряє законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині.

Згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції: є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.  На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту розгляду, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржених судових рішень, а при здійсненні перегляду виходить з обставин, установлених судами нижчої інстанції.

Зі змісту касаційних скарг прокурора та засудженого ОСОБА_11 вбачається, що суть наведених у них доводів фактично зводиться до неналежної оцінки доказів судом першої інстанції, неправильності встановлених ним обставин справи, а також до неповноти судового розгляду, що згідно з вимогами статей 433, 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

У касаційній скарзі прокурор оспорює висновки суду щодо виправдання ОСОБА_13 за ч. 2 ст. 185 КК, що призвело виключення з обвинувачення ОСОБА_11 кваліфікуючої ознаки "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб" (за епізодом викрадення грошових коштів потерпілого ОСОБА_15 на суму 883,75 грн).

Однак зазначені доводи Верховний Суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 цього Кодексу передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

В силу ч. 3 ст. 62 Конституції України, положень ст. 17 КПК обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях; ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Згідно з вимогами ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин покладається прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом.

При цьому форма вини як елемент суб`єктивної сторони злочину з урахуванням положень ст. 62 Конституції України, ст. 17, п. 2 ч.1 ст. 91 КПК підлягає доведенню згідно із стандартом доказування поза розумним сумнівом.

Тобто дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Цих вимог закону суди першої та апеляційної інстанції дотрималися.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що місцевий суд, встановивши відсутність у діях ОСОБА_13 прямого умислу, що є обов`язковим елементом суб`єктивної сторони крадіжки, дійшов висновку про відсутність у її діях складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, та як наслідок відсутність у діях ОСОБА_11 кваліфікуючої ознаки "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб".

Рішення суду про виправдання ОСОБА_13 за ч. 2 ст.  185 КК ґрунтується, зокрема, і на тому, що суб`єктивна сторона крадіжки передбачає лише прямий умисел: особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, таємно вилучає чуже майно, на яке вона не має права, передбачає завдання  матеріальної шкоди та бажає заподіяти таку шкоду.

Разом із тим, у результаті касаційного перегляду було встановлено, що  місцевий суд ретельно перевірив зібрані органом досудового слідства докази (за епізодом викрадення грошових коштів потерпілого ОСОБА_15 в розмірі 883,75 грн), навів детальний їх аналіз і дав належну оцінку кожному з них та їх сукупності у взаємозв`язку.

Зокрема, місцевий суд дослідив та проаналізував:

– показання  виправданої ОСОБА_13 про те, що вранці  1 лютого 2016 року ОСОБА_11 дав їй банківську карту і поросив поїхати до м. Шостки, щоб зняти кошти з неї. Прибувши до міста, вона зателефонувала ОСОБА_11 , щоб дізнатися пін-код картки. Надалі зняла з картки 800 грн, а решту залишених коштів  витратила на власні потреби в аптеці, розрахувавшись через термінал.  Після використання цієї картки вона її викинула;

– показання засудженого ОСОБА_11 про те, що при передачі банківської картки ОСОБА_13 для того, щоб остання зняла з картки кошти, він не пояснював останній, кому належить картка;

– показань свідка ОСОБА_17 про те, що вона була присутньою під час передачі  ОСОБА_11 банківської картки ОСОБА_13 для того, щоб вона зняла з неї кошти і принесла йому, при цьому ні   ОСОБА_17 , ні ОСОБА_11 не говорили ОСОБА_13 кому належить дана банківська картка.

За наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх фактичних обставин кримінального провадження та досліджених доказів місцевий суд установив, що дії ОСОБА_13 полягали саме у знятті грошових коштів із банківської картки потерпілого ОСОБА_15 за повідомленим пін-кодом та передання грошей у розпорядження обвинуваченому ОСОБА_11 .

З огляду на наведені обставини суд дійшов вмотивованого висновку, що сторона обвинувачення не довела наявності у діях ОСОБА_13 умислу на таємне викрадення майна та відповідно наявності попередньої змови з ОСОБА_11 на заволодіння майна.

Колегія суддів погоджується із таким висновками суду щодо відсутності у діях ОСОБА_13   складу злочину, передбаченого ч. 2  ст. 185 КК  та виключення із обвинувачення ОСОБА_11 кваліфікуючої ознаки  "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб" та вважає їх правильними, належним чином вмотивованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи.

Що стосується доводів засуджених ОСОБА_11 , ОСОБА_10 та ОСОБА_12 про надмірну суворість призначеного їм покарання, то вони є необґрунтованими, з огляду на таке.

Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Виходячи з принципу справедливості покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.

Призначаючи ОСОБА_11 , ОСОБА_10 та ОСОБА_12 покарання  місцевий суд, з висновком якого погодився апеляційний, урахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, дані про осіб засуджених, зокрема те, що ОСОБА_11 раніше був судимий, а ОСОБА_10  та ОСОБА_12 – ні, за місцем проживання характеризуються посередньо, а також мають на утриманні малолітніх дітей ( ОСОБА_10 – одну, а ОСОБА_12 – двох). Також суд узяв до уваги відсутність обставин, що пом`якшують покарання ОСОБА_11 ОСОБА_10 та ОСОБА_12 , і наявність обставин, які його обтяжують (вчинення злочинів всіма засудженими в стані алкогольного сп`яніння та повторно).

Врахувавши всі обставини,  які за законом мають правове значення, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення засудженим покарання в межах санкції ч. 2 ст. 121 КК,  а ОСОБА_11 , ОСОБА_10 –ще й за ч. 2 ст. 185 КК та за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК визначив їм остаточне покарання щляхом повного складання призначених покарань.

Верховний Суд вважає неспроможними аргументи засудженого ОСОБА_12 про наявність достатніх підстав для застосування ст. 69 КК. Як випливає зі змісту цієї норми матеріального права, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Проте з огляду на невстановлення у цьому провадження обставин, які пом`якшують покарання засудженого, а також зважаючи на характер винних дій засудженого, підстав для призначення ОСОБА_12 покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2  ст. 121 КК суд касаційної інстанції не вбачає.

Застосування від імені держави до особи, визнаної винною, заходу примусу відноситься до дискреційних повноважень суду, які було реалізовано при постановленні вироку в цьому провадженні.

Таким чином, призначене судом ОСОБА_11 , ОСОБА_10 та ОСОБА_12 покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є необхідним та достатнім для їх виправлення і попередження вчинення ними нових злочинів.

Правових підстав вважати, що це покарання за своїм розміром є явно несправедливим через  суворість, про що йдеться в касаційних скаргах,  Верховний Суд не вбачає.

Суд апеляційної інстанції, переглянувши кримінальне провадження за  апеляційними скаргами обвинувачених ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , його захисника ОСОБА_20 та прокурора в межах, визначених ст. 404 КПК, та у порядку, встановленому ст. 405 КПК, погодився з висновками суду першої інстанції  щодо законності вироку в частині виправдання  ОСОБА_13   за ч. 2 ст. 185 КК (за епізодом викрадення належних потерпілому ОСОБА_15 коштів на суму 883,75 грн) , ОСОБА_11 – за ч. 1 ст. 357 КК, правильності кваліфікації дій ОСОБА_10 , ОСОБА_11 за ч. 2 ст. 185 КК (за епізодом викрадення майна потерпілих ОСОБА_15 та ОСОБА_16 ), останніх та ще й ОСОБА_12 за ч. 2 ст. 121 КК, навівши відповідні мотиви на обґрунтування свого рішення. Доводи, викладені в апеляційних скаргах, зокрема сторони обвинувачення про безпідставність виправдання ОСОБА_13   за ч. 2 ст. 185 КК,  та сторони захисту про відсутність у діях ОСОБА_10 , ОСОБА_11 кваліфікуючої ознаки крадіжки  "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб", а також про суворість призначеного їм покарання, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який дав на них вичерпні відповіді, й обґрунтовано визнав їх безпідставними, навівши в ухвалі належні аргументи на їх спростування.

Зокрема, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні зазначив, що місцевий суд оцінив усі докази з точки зору належності, допустимості, достовірності й достатності та дійшов правильного висновку, що  стороною обвинувачення  не надано доказів на підтвердження  наявності в діях ОСОБА_13 прямого умислу на викрадення майна потерпілого ОСОБА_15 за попередньою змовою із ОСОБА_11 .

Водночас апеляційний суд, спростовуючи доводи засуджених ОСОБА_11 та ОСОБА_21 щодо відсутності в їх діях кваліфікуючої ознаки крадіжки – "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб" послався на показання самих засуджених, які не заперечували того факту, що вони разом зняли одяг із потерпілих ОСОБА_22 та ОСОБА_16 , оскільки їх власний був забруднених у кров.

З такими висновками апеляційного суду погоджується і Верховний Суд та вважає, що відсутні підстави вважати зазначені висновки апеляційного суду сумнівними чи необґрунтованими.

Що стосується тверджень у касаційній скарзі прокурора на безпідставне відхилення апеляційним судом його клопотання про дослідження доказів, то вони не ґрунтуються на вимогах кримінального процесуального закону.

Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції зобов`язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.

Так, згідно з даними, відображеними в журналі судового засідання та на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії в суді апеляційної інстанції, прокурор не зміг навести передбачених  підстав, передбачених  ч. 3 ст. 404 КПК для повторного допиту свідка ОСОБА_17 та дослідження письмових доказів, тому апеляційний суд, розглянувши зазначене клопотання, в його задоволенні обґрунтовано відмовив. За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, даною місцевим судом, а отже, відмова апеляційного суду в повторному дослідженні обставин, установлених під час кримінального провадження, не суперечить вимогам закону.

Не підтвердились у результаті перевірки матеріалів кримінального провадження і доводи, наведені у касаційних скаргах засуджених ОСОБА_11 та ОСОБА_10 про таке істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, як відсутність технічної фіксації під час здійснення судового розгляду, а також про неналежну якість аудіозаписів відповідно. У матеріалів кримінального провадження наявні всі носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано перебіг усіх засідань у цьому кримінальному провадженні, які придатні для прослуховування та відтворення.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судових рішень, при розгляді кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

З огляду на наведене касаційні скарги прокурора, засуджених ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_10 слід залишити без задоволення.

ухвалив:

Касаційні скарги прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, засуджених ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_10 залишити без задоволення.

Вирок Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 21 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 5 лютого 2018 року щодо ОСОБА_11 , ОСОБА_10 ,  ОСОБА_12 та  ОСОБА_13 залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                    ОСОБА_2                                                ОСОБА_3