Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 336/1506/15-к

провадження № 51-2246км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                                          ОСОБА_1 ,

суддів                                                                       ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання                           ОСОБА_4 ,

прокурора                                                               ОСОБА_5 ,

засудженого (в режимі відеоконференції )     ОСОБА_6 ,

захисника                                                               ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників засудженого ОСОБА_6 , а саме ОСОБА_8 на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2018 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 лютого 2019 року і ОСОБА_9 на указану ухвалу апеляційного суду, постановлені в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014080080004446, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , такого, що не має судимостей,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі — КК).

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2018 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

Постановлено стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_10 у рахунок відшкодування: матеріальної шкоди — 28 015,98 грн, моральної шкоди — 250 000 грн.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він за обставин встановлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку, 7 грудня 2014 року приблизно о 21:00, будучи у стані алкогольного сп`яніння, перебуваючи біля центрального входу магазину "Сім`я" на бульварі Вітчизняний, № 15-А у м. Запоріжжя, у компанії своїх знайомих ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , де вони разом вживали алкогольні напої, під час чого у ОСОБА_6 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 з однієї сторони, виник конфлікт з ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , з іншої, які перебували неподалік від входу в магазин "Сім`я".

Під час цього конфлікту ОСОБА_6 , діючи на ґрунті раптово виниклих не приязних відносин, маючи умисел на спричинення тілесних ушкоджень, прослідував до власного автомобіля ВАЗ 2108 (державний номерний знак НОМЕР_1 ), що був припаркований біля сходів до центрального входу магазину "Сім`я", де із салону дістав два ножі, один з яких передав ОСОБА_11 , а інший - залишив собі, після чого, утримуючи ніж у правій руці, діючи умисно, протиправно, завдав указаним ножем ОСОБА_13 два удари в область лівого стегна, один удар в область лівої сідниці та один удар в область грудної клітки, спричинивши потерпілому тілесні тяжкі ушкодження від яких настала його смерть.

Запорізький апеляційний суд ухвалою від 21 лютого 2019 року залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_6 без змін.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 , посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені щодо ОСОБА_6 судові рішення, а кримінальне провадження закрити.

Обґрунтовуючи наведене, захисник указує на те, що жодним належним і допустимим доказом не підтверджується умисел ОСОБА_6 на спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, а висновки судів про наявність такого умислу є безпідставними. Також, поза увагою судів залишилось питання про можливість збереження життя потерпілого ОСОБА_13 за умови своєчасного надання медичної допомоги. На думку захисника, суди прийшли до помилкового висновку про те, що ОСОБА_6 не перебував у стані необхідної оборони під час спричинення тілесних ушкоджень потерпілому, не врахувавши, що ОСОБА_6 є інвалідом ІІІ групи, має фізичні вади на відмінну від потерпілого, який був фізично розвинений, займався спортом та перебував у стані алкогольного сп`яніння під час вчинення злочину. Крім того, у цьому питанні суди не взяли до уваги також показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 про те, що компанія потерпілого була не менше 5 чоловік, що свідчить про кількісну перевагу нападаючих. Захисник вважає, що у даному випадку ОСОБА_6 вийшов за межі заходів, необхідних для захисту своїх прав і інтересів, тобто перевищив межі необхідної оборони, а тому суди помилково не перекваліфікували його дії на ст. 124 КК. Також захисник указує на те, що суди безпідставно не залишили без розгляду цивільний позов потерпілої, оскільки він був поданий після оголошення прокурором обвинувального акту, що суперечить ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК) згідно, якої цивільний позов має бути поданий до початку судового розгляду, що, на думку захисника, свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Крім того з урахуванням неправильної кваліфікації дій його підзахисного, захисник вважає, що розмір суми моральної шкоди має бути значно меншим.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 , посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи наведене захисник указує на те, що апеляційний суд всупереч вимогам ст. 419 КПК повною мірою не перевірив доводів в апеляційній скарзі сторони захисту, окремі з них взагалі залишив без оцінки, та дійшов до помилкового висновку про наявність в діях ОСОБА_6 , ознак інкримінованого йому злочину. При цьому захисник ОСОБА_9 наводить доводи щодо неправильної кваліфікації дій ОСОБА_6 , наявності в діях останнього ознак перевищення меж необхідної оборони, а також істотного порушення вимог кримінального процесуального закону при вирішені цивільного позову, які за своєю суттю аналогічні доводам викладеним в касаційній скарзі захисника ОСОБА_8 .

Додатково захисник зазначає, що апеляційний суд не дав ніякої оцінки доводам сторони захисту, про те, що під час судового розгляду встановлено, що тілесні ушкодження в області голови потерпілого завдав свідок ОСОБА_12 , а тілесне ушкодження на задній поверхні грудної клітини могло утворитися при падінні потерпілого, що підтверджується висновком судово-медичного експерта № 411/к від 15 листопада 2017 року та показами експерта ОСОБА_16 . До того ж, захисник зазначає, що в матеріалах кримінального провадження міститься протокол слідчого експерименту від 29 травня 2016 року за участі ОСОБА_6 де останній детально розповів і показав механізм нанесення тілесних ушкоджень потерпілому, а відповідно до висновку судово-медичної експертизи № 15/к від 03 січня 2017 року показання ОСОБА_6 під час слідчого експерименту частково можуть відповідати результатам, отриманим при проведені експертизи трупа ОСОБА_13 , а саме ушкодження в області голови та на задній поверхні грудної клітини. Натомість апеляційний суд у своєму рішенні взагалі не зазначив ні про протокол слідчого експерименту ні за вище згаданий висновок експерта.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 , кожен окремо, підтримали подані касаційні скарги, просили їх задовольнити на підставах, указаних у цих скаргах.

Прокурор, навівши відповідні пояснення, заперечив проти задоволення касаційних скарг сторони захисту, просив постановлені у кримінальному провадженні судові рішення залишити без змін.

Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви суду

Згідно зі ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При перевірці доводів, наведених у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

За ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Доводи захисників щодо неповноти судового розгляду, незгоди з наданою судом оцінкою доказів, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів із викладенням власної версії подій стосуються, по суті, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що виходячи з вимог ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Разом із тим, при перевірці судових рішень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК вказані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.

Доводи сторони захисту щодо заперечення винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину були предметом ретельної перевірки суду першої інстанції та знайшли належну оцінку у вироку.

Зокрема, поряд з іншими доказами, суд обґрунтовано послався на показання: свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , судово-медичного експерта ОСОБА_17 ; а також данні, що містяться:

—      у протоколах слідчих дій, зокрема у протоколі огляду місця події від 08 грудня 2014 року, згідно якого була оглянута ділянка місцевості, що розташована перед фасадною частиною магазину "Сім`я", протоколі огляду трупу від 08 грудня 2014 року, згідно якого на тілі ОСОБА_13 були виявлені тілесні ушкодження, протоколі слідчого експерименту від 29 грудня 2016 року за участі засудженого ОСОБА_6 з відеозаписом до нього;

—      у висновках експертів, а саме: судово-медичної експертиз від 08 грудня 2014 року № 4621 та від 26 жовтня 2017 року № 411/к, якими встановлено наявність на тілі потерпілого ОСОБА_13 тілесних ушкоджень, визначено їх ступінь тяжкості, локалізацію, а також безпосередню причину смерті потерпілого; судово-медичної експертизи № 103 від 26 лютого 2015 року, згідно яким рани на шкіряних клаптях з області передньої та задньої поверхонь лівого стегна, лівої сідниці від трупу ОСОБА_13 є колото різаними ранами і були заподіяні пласким двостороннє гострим колючо-ріжучим предметом, яким міг бути клинок ножа, найбільша ширина зануреної частини якого становила близько 18-21 мм; судово-медичної експертизи від 03 січня 2017 року № 15/к, згідно якої показання ОСОБА_6 у ході проведення слідчого експерименту за його участі частково можуть відповідати результатам отриманим при проведені судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_13 , а саме ушкодження в області голови та на задній поверхні грудної клітини, при цьому вказано, що показання ОСОБА_6 носять не детальний характер у частині точної локалізації зазначених тілесних ушкоджень; судово-медичних експертиз від 13 грудня 2014 року № 5224, від 18 грудня 2014 року № 5286Д та № 5287Д, якими встановлено наявність у свідка ОСОБА_12 тілесних ушкоджень, у вигляді синця в лівій навколоочній області, визначено їх давність, ступінь тяжкості; висновках експертів від 25 грудня 2014 року №№1198, 1199, 1200, 1201, згідно якими у слідах змивів з місця події, рук трупа ОСОБА_13 , його взуття, була виявлена кров, походження якої від ОСОБА_13 не виключається; акті первинної амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 28 січня 2015 року № 50, згідно якої ОСОБА_6 у період вчинення інкримінованого йому злочину, ознак тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності не виявляв та не виявляє (на момент проведення експертизи), а перебував у стані простого алкогольного сп`яніння, відповідно, міг віддавати звіт своїм діями і керувати ними, примусових заходів медичного характеру не потребує.

—      а також на інші наведені у вироку докази.

Оцінивши усі зібрані докази відповідно до ст. 94 КПК з точки зору їх належності й допустимості, а сукупність зібраних доказів — із точки зору достатності та взаємозв`язку, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, і правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 121 КК.

Апеляційний суд перевірив ці висновки місцевого суду, визнав їх обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і Верховний Суд.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів першої і апеляційної інстанцій касаційні скарги сторони захисту не містять.

Стверджуючи про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону як підставу для скасування ухвали суду апеляційної інстанції, захисник ОСОБА_9 посилається на недотримання апеляційним судом вимог ст. 419 КПК з огляду на залишення без уваги доводів апеляції захисту щодо підтвердження даними протоколу слідчого експерименту та поясненнями експерта правдивості показань ОСОБА_6 про механізм заподіяння ОСОБА_13 тілесних ушкоджень в області голови та на задній поверхні грудної клітки.

Проте в касаційній скарзі не наведено аргументів на користь того, що недостатня увага апеляційного суду до показань ОСОБА_6 щодо обставин отримання ОСОБА_13 легких тілесних ушкоджень перешкодила чи могла перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення про винуватість засудженого в заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Верховний Суд вважає, що відсутність в ухвалі апеляційного суду аналізу протоколу проведення слідчого експерименту і висновка судово-медичної експертизи саме по собі не свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, так само як і піддавання сумніву показань ОСОБА_6 про механізм нанесення окремих тілесних ушкоджень не вказує на помилковість висновків щодо кваліфікації дій останнього.

Тим більше, що факт нанесення засудженим ударів ножем у різні частини тіла потерпілого, один із яких спричинив пошкодження стегнової артерії та став причиною смерті ОСОБА_13 , не заперечувався стороною захисту на жодній зі стадій кримінального провадження.

При розмежуванні умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121 КК) і умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчиненого у разі перевищення меж необхідної оборони (ст. 124 КК), судиповинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.

Так, згідно ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і  достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Згідно з ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є  специфіка його мотиву, а саме: прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров`я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у випадку необхідної оборони, а й при перевищенні її меж.

У тому випадку, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання заподіяти шкоди потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватися на загальних підставах.

Захисники в касаційних скаргах, посилаючись на роз`яснення Пленуму Верховного Суду України в постанові від 26.04.2002 № 1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону", звертають увагу на необхідність урахувати при застосуванні кримінального закону ті обставини, що ОСОБА_6 є інвалідом 3-ї групи з фізичними вадами, які позбавляли його можливості втекти чи протистояти фізично сильнішому ОСОБА_13 , на боці якого була група фізично міцніших осіб, і що до контакту з ОСОБА_6 . ОСОБА_13 наніс тілесні ушкодження свідку ОСОБА_12 , з чого захисники висновують, що засуджений та його товариші зазнали суспільно небезпечного посягання з боку потерпілого та його товаришів, яке створило обстановку, за якої ОСОБА_6 сприймав поведінку потерпілого як реальну загрозу заподіяння шкоди власному здоров`ю. Спираючись на зазначене, захисники заперечують висновок суду про особисту неприязнь як мотив дій підзахисного, а також про спрямованість його умислу на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, та водночас наполягають на необхідності кваліфікації його дій за ст. 124 КК, не заперечуючи, що застосування ОСОБА_6 ножа не відповідало небезпечності посягання на нього.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань (частина третя ст. 27 Конституції України). Однак право на необхідну оборону виникає в особи лише у разі суспільно небезпечного посягання на охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільні інтереси та інтереси держави. Тому для вирішення питання про наявність або відсутність стану необхідної оборони, як і перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен установити наявність чи відсутність акта суспільно небезпечного посягання й акта захисту, визначити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

У цій справі суд установив, що між двома групами осіб із малозначної причини виник конфлікт, який спричинив особисту неприязнь та переріс у бійку, в результаті якої тілесні ушкодження отримали свідок ОСОБА_12 та потерпілий ОСОБА_13 , які билися один з одним. При цьому у свідка ОСОБА_12 виявлено лише один синець у лівій навколоочній області, тоді як потерпілий ОСОБА_13 , окрім ножових ударів від засудженого, зазнав близько десяти травмуючи впливів лише в області обличчя (синці та садна, які віднесено до категорії легких тілесних ушкоджень).

Як правильно зазначив суд першої інстанції, сам факт прямування ОСОБА_13 у бік ОСОБА_6 після того, як свідок ОСОБА_11 скинув потерпілого з ОСОБА_12 , а товариші потерпілого знаходились по інший бік дороги, не свідчить про напад на ОСОБА_6 як самим ОСОБА_13 , так і групою осіб, тим більше що жоден зі свідків не вказав про погрози з боку потерпілого чи його намагання вдарити ОСОБА_6 перед тим як останній застосував ножа.

Установлені судом фактичні обставини свідчать про відсутність акта суспільно небезпечного посягання з боку потерпілого, яке б реально загрожувало заподіянням шкоди здоров`ю ОСОБА_6 , про що твердять його захисники в касаційних скаргах.

З огляду на зазначене, Верховний Суд дійшов висновку, що немає підстав вважати, що в момент злочину ОСОБА_6 перебував у стані необхідної оборони, а отже і кваліфікувати його дії як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення її меж.

Захисник ОСОБА_8 , твердячи про неправильне застосування кримінального закону, посилається на безпідставне встановлення судом умислу засудженого на заподіяння саме тяжких тілесних ушкоджень, зазначаючи, що стегно людини не належить до життєво важливих органів, а отже ОСОБА_6 не міг передбачити наслідки своїх дій. Також адвокат вважає, що на кваліфікацію дій підзахисного могло вплинути з`ясування того, чи своєчасно потерпілому було надано медичну допомогу.

ОСОБА_6 визнано винуватим в умисному тяжкому тілесному ушкодженні, небезпечному для життя в момент заподіяння, а саме в нанесенні колото-різаного поранення лівого стегна з пошкодженням лівої стегнової артерії, що спричинило смерть потерпілого. Небезпечність для життя як ознака тяжкого тілесного ушкодження означає, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу ушкодження спричиняють загрозливі для життя явища, котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю (пункт 2.1.2 "Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень", затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року N 6). Підпункт "п" пункту 2.1.3 згаданих Правил до тілесних ушкоджень, що небезпечні для життя, відносить саме ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклубової, стегневої, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять.

Верховний Суд поділяє позицію судів першої й апеляційної інстанцій про те, що факт розміщення у нижніх кінцівках людини великих кровоносних судин, поранення яких призведе до масивної крововтрати, а отже спричинить реальну загрожу для життя та здоров`я потерпілої особи, є загальновідомим. Крім того, зазначені вище Правила не дозволяють при оцінюванні загрози для життя тілесних ушкоджень брати до уваги запобігання смерті, що обумовлене наданням медичної допомоги.

Посилання в касаційній скарзі захисника ОСОБА_8 на те, що при нанесенні засудженим ножових поранень той не знав напевне, що одне зі спричинених тілесних ушкоджень буде саме тяжким, також не вказує на неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_6 як умисних, адже передбачення винуватим суспільно небезпечних наслідків лише в загальних рисах, а не в індивідуально визначеному вигляді, свідчить про невизначений умисел, який у теорії кримінального права відноситься до різновидів прямого умислу та тягне відповідальність за фактично заподіяне тілесне ушкодження.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що за встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 121 ККкваліфіковано правильно.

Відповідно до ч. 1 ст. 129, абз. 7 п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому, про що у вироку зазначаються відповідні підстави.

Захисники твердять, що розгляд цивільного позову потерпілої ОСОБА_10 , поданого після проголошення обвинувального акта та роз`яснення обвинуваченому суті обвинувачення, є підставою для скасування вироку.

Суди першої й апеляційної інстанцій відхилили такі доводи захисту, вважаючи, що недотримання приписів ч. 1 ст. 128 КПК за умови виконання всіх інших правил щодо розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні не могло спричинити незаконності судового рішення, до того ж позовну заяву було оголошено на самому початку судового розгляду і стороні захисту було надано достатньо часу для підготовки своєї позиції в цьому питанні.

Верховний Суд цілком погоджується з висновками судів нижчих інстанцій з даного приводу та вважає за необхідне звернути увагу на те, що не чітке дотримання правил подання цивільного позову, встановлених для особи, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової та/або моральної шкоди, не входить до визначеного в ч. 3 ст. 129 КПК переліку підстав для залишення судом без розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні – виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також неприбуття в судове засідання цивільного позивача, його представника чи законного представника.

Крім того, Верховний Суд бере до уваги те, що вказане кримінальне провадження вже було предметом розгляду судами першої і апеляційної інстанцій і потерпілою ОСОБА_10 заявлявся цивільний позов, який був вирішений вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 серпня 2015 року скасований ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 квітня 2016 року.

Таким чином, у цьому кримінальному провадженні, подання потерпілою при новому судовому розгляді цивільного позову після проголошення обвинувального акта та роз`яснення обвинуваченому суті обвинувачення, не звузило права сторони захисту настільки щоб можна було вважати вказане порушення істотним та таким, що завадило суду ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Розглядаючи вимоги цивільного позову в частині стягнення з ОСОБА_6 на користь потерпілої ОСОБА_10 моральної шкоди, місцевий суд урахував характер та глибину душевних страждань потерпілої у зв`язку із втратою сина, невідворотність цієї втрати, тяжкість вимушених змін у її життєвих стосунках.

З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення цивільного позову потерпілої та необхідність стягнення на її користь 250 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд вважає, що розмір моральної шкоди місцевий суд визначив відповідно до засад розумності, виваженості та справедливості, а також з урахуванням фізичних і моральних страждань потерпілої та конкретних обставин справи, а тому підстав вважати його необґрунтовано завищеним Суд не вбачає.

Переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, апеляційний суд відповідно до вимог ст. 419 КПК дав належну оцінку викладеним в апеляційних скаргах сторони захисту доводам, які фактично є аналогічними доводам, наведених у касаційних скаргах, та обґрунтовано відмовив у їх задоволенні. При цьому порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів апеляційним судом не встановлено.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.

Сторона захисту у своїх касаційних скаргах не навела переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність постановлених у кримінальному проваджені судових рішень, а під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не було встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для їх скасування.

Враховуючи наведене і керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги захисників ОСОБА_8 та ОСОБА_9 необхідно залишити без задоволення, а постановлені у кримінальному провадженні судові рішення щодо ОСОБА_6 — без зміни.

На цих підставах Верховний Суд ухвалив:

Касаційні скарги захисників ОСОБА_8 та ОСОБА_9 залишити без задоволення, а вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2018 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 лютого 2019 року щодо ОСОБА_6 — без зміни.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_1                              ОСОБА_2                    ОСОБА_3