Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 760/22397/15-к

провадження № 51-6736 км 18

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючої                                                ОСОБА_1 ,

суддів                                                          ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання            ОСОБА_4 ,

засудженого                                           ОСОБА_5 ,

прокурора                                                ОСОБА_6 ,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_5 на вирок Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2018 року щодо

ОСОБА_5 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

уродженця смт Ставище Київської області,

жителя

АДРЕСА_1 ,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 289 Кримінального кодексу України (далі – КК).

Рух справи,  оскаржуване судове рішення та встановлені  обставини

За вироком Солом`янського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року ОСОБА_5 було засуджено за ч. 2 ст. 289 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна, а на підставі ч. 4 ст. 70 КК йому призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна.

Також суд вирішив, що ухвалені стосовно ОСОБА_5 вироки Ставищенського районного суду Київської області від 13 листопада 2015 року та Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, якими його відповідно було засуджено за ч. 2 ст. 289, ч. 1 ст. 289 КК із застосуванням ст. 75 КК, підлягають самостійному виконанню.

Місцевий суд визнав ОСОБА_5 винуватим у незаконному заволодіння транспортним засобом, вчиненому повторно за викладених у вироку обставин.

Як установив місцевий суд, 21 вересня 2015 року приблизно о 22:00 біля будинку № 35 на бульварі Чоколівському в м. Києві ОСОБА_5 шляхом підбору ключа проник до салону автомобіля ВАЗ – 21063 (державний номерний знак НОМЕР_1 ), після чого запустив двигун і поїхав у напрямку м. Біла Церква. Надалі засуджений, замінивши номерні знаки розпорядився на власний розсуд указаним транспортним засобом.

Апеляційний суд м. Києва, задовольнивши апеляційну скаргу прокурора, 16 травня 2018 року скасував вирок місцевого суду в частині заходу примусу  й ухвалив свій вирок, яким призначив ОСОБА_5 покарання за ч. 2 ст. 289 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років із конфіскацією майна. У решті вирок місцевого суду залишено без змін.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, як убачається з її змісту, засуджений ОСОБА_5 просить скасувати на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вирок суду апеляційної інстанції і призначити новий розгляд у цьому суді. Суть доводів скаржника зводиться до того, що апеляційний суд усупереч ст. 65 КК  не врахував усіх даних про особу винного та обставин, які мають правове значення при виборі заходу примусу, і необґрунтовано відхилив аргументи сторони захисту про несправедливість призначеного покарання через суворість та про необхідність його пом`якшити із застосуванням ст. 69 цього Кодексу.

Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду. Клопотань про його відкладення не надходило.

Позиції учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції засуджений підтримав касаційну скаргу; прокурор заперечив обґрунтованість заявлених касаційних вимог.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Керуючись ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає оспорюване рішення у межах касаційної скарги, в якій висновки суду про доведеність винуватості засудженого у вчиненні злочину проти безпеки руху та експлуатації транспорту, а також юридично-правова оцінка діяння за ч. 2 ст. 289 КК не заперечуються.

Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Ухвалюючи свій вирок, суд апеляційної інстанції дотримався наведених законодавчих приписів.

Призначаючи ОСОБА_5 покарання, апеляційний суд урахував, що вчинене засудженим кримінальне правопорушення відноситься до категорії тяжких, а санкція ч. 2 ст. 289 КК передбачає обов`язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Перевіривши оспорюваний вирок й погодившись із висновками місцевого суду стосовно особи засудженого, апеляційний суд узяв до уваги, що ОСОБА_5 має малолітню дитину, 2010 року народження, та постійне місце проживання, за яким позитивно характеризується, на спеціальних обліках не перебуває, а також щиро розкаявся у вчиненому, і ця обставина є пом`якшуючою. Суд зважив і на думку потерпілого, котрий у суді першої інстанції хоча і не наполягав на ізоляції засудженого від суспільства, однак в апеляційному порядку не оскаржив вироку в частині покарання.

При цьому посилання скаржника на утримання малолітньої дитини є непереконливим, адже за матеріалами провадження ОСОБА_5 суспільно корисною діяльністю не займався, з 22 червня 2015 року перебував на обліку як безробітний у Білоцерківському МРЦЗ.

Крім того, не залишилися без оцінки апеляційного суду й інші дані про особу ОСОБА_5 , котрий окрім злочину, за який його засуджено за цим вироком, ще двічі вчинив аналогічні кримінальні правопорушення.

З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав правильним висновок місцевого суду про неможливість досягти мети попередження нових злочинів та виправлення засудженого без ізоляції від суспільства і відмовив у задоволенні вимог сторони захисту про пом`якшення заходу примусу. Водночас, урахувавши всі обставини, які мають правове значення, дотримуючись принципу індивідуалізації, апеляційний суд визначив ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі в мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 289 КК із конфіскацією майна.

Колегія суддів вважає неприйнятними аргументи засудженого про наявність достатніх підстав для застосування ст. 69 КК. Виходячи з цієї норми матеріального права, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності кількох обставин, які не тільки пом`якшують покарання але й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Однак таких обставин у цій справі немає. Тому відсутні правові підстави для призначення засудженому покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2 ст. 289 КК.

Обраний ОСОБА_5 захід примусу є необхідним й достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через  суворість, про що насамперед йдеться в касаційній скарзі, колегія суддів не вбачає. Водночас у поданій скарзі не зазначено доводів на обґрунтування заявленої вимоги про скасування оспорюваного рішення і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Вирок апеляційного суду не суперечить ст. 420 КПК.

Істотних порушень норм права, які тягнуть за собою обов`язкове скасування оскарженого вироку при розгляді кримінального провадження в порядку касаційної процедури, не встановлено.

Тому, касаційну скаргу засудженого слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів

у х в а л и л а:

Вирок Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2018 року щодо ОСОБА_5 залишити без зміни, а  касаційну скаргу засудженого ОСОБА_5 – без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_2                                       ОСОБА_1                              ОСОБА_3