Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

іменем України

12 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 752/22740/17

провадження № 51- 1151 км19

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                               ОСОБА_1 ,

суддів                                                            ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання               ОСОБА_4 ,

прокурора                                                    ОСОБА_5 ,

засудженого                                                ОСОБА_6 ,

захисника                                                    ОСОБА_7 ,

потерпілої                                                    ОСОБА_8 ,

представника потерпілої –                     адвоката ОСОБА_9 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 на вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018  року та ухвалу Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017100010008854, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Гаркушинці Полтавської області, мешканця АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України

(далі – КК).

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк один рік з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_6 залишено без змін.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він 15 вересня 2017  року приблизно о 18 год 15 хв., керуючи технічно справним автомобілем марки "Рено Кенгу", державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , рухаючись по сухому, чистому асфальтобетонному дорожньому покриттю крайньої лівої смуги проїжджої частини вул. М. Грінченка зі сторони вул. Боженка в напрямку

пров. Р. Лужевського у м. Києві зі швидкістю приблизно 70 км/год, наближаючись до буд. 18 по вул.  Грінченка в м. Києві, в порушення вимог п. п. 2.3 "б", 12.1, 12.4 Правил дорожнього руху України, не вибрав безпечної для руху швидкості та не врахував дорожню обстановку, перевищив максимально дозволену швидкість руху, будучи неуважним, неправильно зреагував на зміну дорожньої обстановки, в результаті чого здійснив зіткнення з автомобілем "Volkswagen Golf", державний номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_8 , від чого остання здійснила наїзд на задню частину автомобіля "MazdaTribute", державний номерний знак НОМЕР_3 , під керуванням водія ОСОБА_10 .

Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди водій "VolkswagenGolf" ОСОБА_8 отримала тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить судові рішення щодо ОСОБА_6 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що суди незважаючи на наявність пом`якшуючих обставин, відсутність обтяжуючих обставин, наявність на утриманні малолітньої дитини, всупереч усталеній практиці не застосовували положення ст. 75 КК та необґрунтовано призначили додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортним засобом строком на три роки, що є занадто суворим для ОСОБА_6 з урахуванням принципу індивідуалізації покарання та обставин справи. Крім того, зазначає, що ним 17 січня 2019 року в суді апеляційної інстанції було заявлено клопотання про відкладення розгляду кримінального провадження у зв`язку з перебуванням на лікарняному обвинуваченого ОСОБА_6 , але розгляд справи було здійснено за відсутності останнього, в зв`язку з чим відповідно до ст. 42 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) було порушено його право на справедливий суд.

Потерпіла ОСОБА_8 подала на касаційну скаргу захисника заперечення, в якому просить судові рішення залишити без зміни, а касаційну скаргу без задоволення.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 вважав касаційну скаргу необґрунтованою та просив судові рішення залишити без зміни.

Засуджений ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу захисника та просив її задовольнити.

Потерпіла ОСОБА_8 та її представник заперечили щодо задоволення касаційної скарги і просили судові рішення залишити без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, доводи захисника ОСОБА_7 , який підтримав касаційну скаргу, засудженого ОСОБА_6 , потерпілої ОСОБА_8 , предстаника потерпілої – адвоката ОСОБА_9 та прокурора ОСОБА_5 , перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає на таких підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин.

При цьому згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412–414 цього Кодексу.

Висновки суду щодо фактичних обставин вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, та кваліфікація його дій у касаційній скарзі захисником не оспорюються та не заперечуються.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 вважає, що призначаючи покарання, місцевий суд порушив вимоги ст. ст. 50 і 65 КК, унаслідок чого призначив ОСОБА_6 покарання, яке не відповідає особі обвинуваченого та за своїм розміром є явно несправедливим через суворість. Отже, захисником порушується питання про недотримання судом визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Відповідно до ст. ст. 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі "Довженко проти України") зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосуваннясвободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покаранням та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Призначаючи ОСОБА_6 покарання, суд дотримався вимог ст. ст. 50, 65 КК та врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, позитивно характеризується, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, має на утриманні неповнолітню дитину, а також обставини, що пом`якшують покарання, – щире каяття, відсутність обставин, які б обтяжували покарання, характер і ступінь суспільної небезпечності та тяжкості вчиненого, тяжкість спричинених потерпілій наслідків, позицію потерпілої, а також і те, що протягом тривалого часу ОСОБА_6 не проявив ні бажання, ні готовності відшкодувати завдану потерпілій матеріальну та моральну шкоду.

Суд обговорив питання про можливість призначення ОСОБА_6 покарання із застосуванням ст. 75 КК та врахував вище наведене, а також обставини вчиненого ним злочину та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення його від основного відбування покарання з випробуванням.

Водночас із врахуванням порушення правил дорожнього руху, допущеного ОСОБА_6 , суд прийшов до переконливого висновку про призначення йому і додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортним засобом, на максимальний строк, передбачений санкцією ч. 1 ст. 286 КК.

У зв`язку з викладеним, колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_6 покарання ґрунтується на положеннях ст. ст. 50і 65 КК, відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання і є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів. Тому для звільнення ОСОБА_6 від відбування основного покарання з випробуванням підстав немає.

Необґрунтованими є й доводи захисника ОСОБА_7 про позбавлення права ОСОБА_6 брати участь в апеляційному розгляді, у зв`язку з тим, що 17 січня 2019 року апеляційним судом було проведено розгляд за відсутності обвинуваченого.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 405 КПК неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не перешкоджає проведенню розгляду, якщо такі особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомили про поважні причини свого неприбуття. Якщо для участі в розгляді в судове засідання не прибули учасники кримінального провадження, участь яких згідно з вимогами цього Кодексу або рішенням суду апеляційної інстанції є обов`язковою, апеляційний розгляд відкладається.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції призначив кримінальне провадження до розгляду на 1 листопада 2018 року, про що належним чином повідомив учасників кримінального провадження.

До початку судового засідання в апеляційному суді захисником було подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із знаходженням ОСОБА_6 на лікарняному, в зв`язку з чим було відкладено апеляційний розгляд. При цьому жодних підтверджуючих документів щодо знаходження обвинуваченого на лікуванні апеляційному суду надано не було.

А 16 січня 2019 року, напередодні наступного судового засідання, захисником було подано ще одне клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із знаходженням ОСОБА_6 на лікарняному. Проте на підтвердження вказаних у клопотанні обставин було надано лише довідку від 1 листопада 2018  року про те, що цього дня ОСОБА_6 перебував у приймальному відділенні Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги та йому було поставлено діагноз – струс головного мозку. Водночас, підтверджуючих документів щодо неможливості обвинуваченого брати участь в апеляційному розгляді, який було призначено на 17 січня 2019 року, ні захисником, ні самим ОСОБА_6 надано не було.

При цьому у суду апеляційної інстанції не було підстав і для обов`язкового виклику обвинуваченого у судове засідання для участі в апеляційному розгляді, які передбачені ч. 4 ст. 401 КПК.

За таких обставин, проведення розгляду справи в апеляційному порядку 17 січня 2019 року за відсутності обвинуваченого не призвело до порушення вимог кримінального процесуального закону та обмеження права ОСОБА_6 брати участь в апеляційному розгляді.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд відповідно до вимог ст. 419 КПК дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі захисника доводам, в тому числі і тим, на які захисник посилається у касаційній скарзі та обґрунтовано відмовив у її задоволенні.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовною підставою для зміни чи скасування судових рішень щодо ОСОБА_6 , не встановлено.

А тому колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу захисника залишити без задоволення.

На підставі наведеного та керуючись статтями 433, 434, 436, 440–442 КПК України, Суд

у х в а л и в:

Вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року та Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 – без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

С у д д і:

ОСОБА_1                                        ОСОБА_2                                            ОСОБА_3