Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

17 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 576/1100/18

провадження № 51-1219км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                   ОСОБА_1 ,

суддів                                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора                                       ОСОБА_5 ,

захисника                                       ОСОБА_6 ,

засудженого                                  ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого

ОСОБА_7 на вирок Глухівського міськрайонного суду Сумської області від

20 червня 2018 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 04 лютого

2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018200070000207, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особи без громадянства, уродженця м. Новоросійська Краснодарського краю Російської Федерації, проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше судимого  – 23 червня 2010 року вироком Глухівського міськрайонного суду Сумської області за ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 187,

ст. 70  КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки.

На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням із іспитовим строком тривалістю 3 роки.Постановою Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 02 червня 2011 року скасовано звільнення   ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Глухівського міськрайонного суду Сумської області від

20 червня 2018 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винним у тому, що він 03 квітня

2018 року приблизно о 16:30, будучи у стані алкогольного спяніння у будинку

АДРЕСА_2 , на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних відносин, умисно завдав потерпілому ОСОБА_8 один удар ножем в область лівого стегна, спричинивши потерпілому тілесне ушкодження у вигляді колото-різаної рани стегна, що має ознаки легких тілесних ушкоджень та один удар ножем в живіт, спричинивши потерпілому тілесне ушкодження у вигляді проникаючого колото-різаного поранення живота з ушкодженням лівої долі печінки, яке є небезпечним для життя та здоров`я в момент заподіяння і має ознаки тяжких тілесних ушкоджень.

Ухвалою Сумського апеляційного суду від 04 лютого 2019 року вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений  ОСОБА_7 у зв`язку з неправильним застосуванням кримінального закону ставить питання про скасування зазначених судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції. В обґрунтування своїх вимог засуджений зазначає, що суди залишили поза увагою те, що конфлікт був розпочатий саме потерпілим ОСОБА_8 , що він захищався від дій потерпілого, умислу на спричинення тяжких тілесних ушкоджень у нього не було і його дії слід було кваліфікувати за

ст. 124 КК України. При цьому вказує на неповноту судового розгляду, на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечення на касаційну скаргу засудженого не подавались.

У судовому засіданні засуджений та його захисник підтримали касаційну скаргу засудженого, а прокурор заперечував проти її задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення засудженого, його захисника та прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як установлено в частинах 1, 2 ст. 438 КПК України, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність підстав зазначених у ч. 1 цієї статті, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Можливості скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що засуджений посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, визначення яких дано у статтях 409 та 410 КПК України, просить дати доказам у справі іншу оцінку, ніж та, яку дали суди першої та апеляційної інстанцій, тоді як перевірки цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Проте у результаті перевірки матеріалів провадження встановлено, що висновки суду про винність засудженого у вчиненні злочину за обставин, установлених судом і викладених у вироку, ґрунтуються на зібраних органами досудового розслідування та досліджених у судовому засіданні доказах, які отримали належну оцінку. Вирок відповідає вимогам ст. 374 КПК України, є законним та вмотивованим.

Так, суд зробив правильний висновок про винність ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, винність засудженого підтверджується: показаннями самого засудженого ОСОБА_7 , який  винним себе не визнав, проте не заперечував своєї вини у нанесені тілесних ушкоджень потерпілому з метою самозахисту, потерпілого ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , даними протоколів огляду місця події від 03 квітня 2018 року, добровільної видачі речей від 03 квітня 2018 року та слідчого експерименту від 06 квітня 2018 року, висновками експерта № 53 від

08 травня 2018 року щодо локалізації та ступеню тяжкості тілесних ушкоджень спричинених потерпілому; № 408 від 05 травня 2018 року; № 409 - 411 від

11 травня 2018 року, згідно яких встановлено групову належність крові потерпілого та засудженого, а також зазначено, що на вилучених у ОСОБА_7 речах, змивах з підлоги у коридорі, килимовій доріжці знайдено сліди крові людини, походження яких можливо як від потерпілого, так і від засудженого;

№ 147 від 16 травня 2018 року, відповідно до якого на футболці і брюках потерпілого виявлені колото-різані пошкодження, утворені від дії плоского колюче-ріжучого знаряддя; № 54 від 08 травня 2018 року, яким стверджується що механізм виникнення тілесних ушкоджень у потерпілого не виключає можливості його утворення за обставин, вказаних та продемонстрованих під час слідчого експерименту; висновком судово-психіатричного експерта № 234 від 07 травня 2018 року та висновком лікаря від 03 квітня 2018 року, в якому зафіксовано, що засуджений в день вчинення злочину перебував у стані алкогольного сп`яніння.

Таким чином, зі змісту вироку місцевого суду вбачається, що суд відповідно до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України у мотивувальній частині вироку виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, мотив та спосіб вчинення злочину, його наслідки, зазначив дії і роль засудженого.

Висновок суду про винуватість засудженого ОСОБА_7 , у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.121 КК Україниґрунтується на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду і оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору належності, достовірності, допустимості та відповідно достатності.

Доводи апеляційної скарги засудженого, зокрема ті на які він посилається у своїй касаційній скарзі, про неправильну кваліфікацію його дії за ч. 1 ст. 121 КК України, оскільки у нього не було умислу на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і він лише оборонявся від його нападу, а тому, на його думку, їх слід кваліфікувати за ст. 124 КК України, суперечать матеріалам кримінального провадження та не ґрунтуються на законі з огляду на таке.

Відповідно до положень ст. 124 КК України кримінальна відповідальність передбачена за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Згідно з нормами ч. 1 та ч. 3 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.

При цьому, до критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Таким чином, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов`язаного із перебуванням особи в стані необхідної оборони, суд повинен врахувати конкретні обставини справи, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Виходячи із фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції правильно встановлено, що в діях потерпілого ОСОБА_8 суспільно небезпечного посягання не було, оскільки засуджений ОСОБА_7 під час словесного конфлікту вихопив ніж і завдав потерпілому спочатку один удар ножем в область лівого стегна, а потім один удар ножем в живіт. Разом з цим, твердження засудженого про те, що потерпілий бив його по голові дерев`яним поліном спростовуються даними протоколу огляду місця події від 03 квітня

2018 року, зокрема тим, що в ході огляду вказане поліно виявлено не було та даними протоколу проведення слідчого експерименту від 06 квітня 2018 року, під час якого ОСОБА_7 продемонстрував за яких обставин він заподіяв

ОСОБА_8 тілесні ушкодження, зокрема без наявності у потерпілого дерев`яного поліна. Жодних даних  про те, що дії ОСОБА_7 були самозахистом від протиправних дій потерпілого, в матеріалах кримінального провадження не містяться. Крім цього, показання самого засудженого ОСОБА_7 про те, що він наніс потерпілому перший удар ножем в область стегна після якого потерпілий почав падати, а потім засуджений наніс ще один удар ножем в живіт потерпілого, свідчать про наявність у засудженого умислу на заподіяння ОСОБА_8 тілесних ушкоджень.

Отже, об`єктивних даних про перебування засудженого у стані необхідної оборони судом не встановлено.

Таким чином, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 в умисному спричиненні тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння і правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 121 КК України.

З таким висновком погодився і суд апеляційної інстанції, який у межах своїх повноважень та з дотриманням вимог ст. 404 КПК України розглянув апеляційну скаргу засудженого, дав в ухвалі, відповідно до вимог ст. 419 цього Кодексу, вмотивовані відповіді на усі доводи, наведені в апеляційній скарзі засудженого, та прийняв обґрунтоване рішення про залишення вироку місцевого суду без зміни, з чим погоджується і колегія суддів.

Ухвала апеляційного суду достатньо вмотивована та відповідає вимогам

ст.ст. 370, 419 КПК України.

Покарання засудженому призначено відповідно до вимог закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_7 і попередження нових злочинів, та відповідає вимогам ст. 50, 65 КК України.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, касаційна скарга має бути залишена без задоволення, а судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 20 червня 2018 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 04 лютого 2019 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 – без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                  ОСОБА_2                                         ОСОБА_3