Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

26 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 742/654/18

провадження № 51-1171 км 19

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                                          ОСОБА_1 ,

суддів                                                                       ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання                           ОСОБА_4 ,

прокурора                                                               ОСОБА_5 ,

потерпілої                                                               ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника      ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на вирок Чернігівського апеляційного суду від 21 січня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017270000000754, за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 17 вересня 2018 року ОСОБА_8 засуджено за ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 5 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк    3 роки.

Постановлено стягнути з ОСОБА_8 на користь потерпілої ОСОБА_6  200 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Згідно з вироком ОСОБА_8 визнано винуватим у тому, що він 12 листопада 2017 року близько 03:30, керуючи автомобілем марки "Hyundai Sonata" д.н.з.             НОМЕР_1 , перевищуючи дозволену швидкість руху в межах населеного пункту, рухаючись на перехресті вул. Київської та вул. Котляревського у м. Прилуки Чернігівської області, порушив вимоги пунктів 2.3 б, 12.2, 12.3, 12.4, 18.2 Правил дорожнього руху України, в результаті чого здійснив наїзд на потерпілого         ОСОБА_9 , який перетинав проїжджу частину по регульованому пішохідному переході, чим спричинив останньому тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпілий помер на місці пригоди.

Крім того, ОСОБА_8 12 листопада 2017 року близько 03:30, після здійснення наїзду на потерпілого ОСОБА_9 , порушуючи вимоги п. 2.10 а, г, ґ Правил дорожнього руху України керований автомобіль не зупинив, на місці пригоди не залишився, та не вжив всіх можливих заходів для надання першої медичної допомоги потерпілому, який перебував у небезпечному для життя стані та був позбавлений можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану.

Вироком Чернігівського апеляційного суду від 21 січня 2019 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_8 залишено без задоволення, апеляційну скаргу потерпілої ОСОБА_6 задоволено частково.

Вирок Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 17 вересня 2018 року в частині призначеного покарання скасовано, а в частині стягнення розміру моральної шкоди змінено.

Засуджено ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України із застосуванням            ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Постановлено стягнути з ОСОБА_8 на користь потерпілої ОСОБА_6    300 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ставить питання про скасування вироку апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги, вказує про невідповідність висновків судів, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження, показанням свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 судами надано неправильну оцінку, оскільки причиною дорожньо-транспортної пригоди слугувало порушення потерпілим правил дорожнього руху. Наголошує на допущених істотних порушеннях вимог кримінального процесуального закону та неправильному застосуванні закону України про кримінальну відповідальність. Зазначає, що в основу обвинувального вироку було покладено висновок експерта № 689 від 12 січня 2018 року, складений без дослідження матеріалів кримінального провадження, а лише на підставі протоколу слідчого експерименту від 15 грудня 2017 року та схеми до нього, які, на переконання захисника, також є недопустимими доказами. Вказує, що в діях ОСОБА_8 відсутній склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 135 КК України. Крім того, зазначає, що призначене ОСОБА_8 покарання за ч. 2 ст. 286 КК України не відповідає тяжкості злочину та його особі через суворість.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.

У судовому засіданні прокурор та потерпіла заперечували щодо задоволення касаційної скарги захисника, просили вирок апеляційного суду залишити без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

Таким чином, доводи касаційної скарги захисника про невідповідність висновків судів, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження, про надання неправильної оцінки здобутим доказам та показанням свідків, не можуть бути предметом касаційного розгляду з огляду на вимоги               ч. 1 ст. 433 КПК України, а тому у касаційному порядку не перевіряються.

Крім того, у касаційній скарзі захисник вказує про незаконність вироку місцевого суду та вироку апеляційного суду, вважає, що такі рішення постановлені із порушенням матеріального та процесуального законодавства.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Як убачається з вироку, висновки суду про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні ним кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України, за викладених у вироку обставин ґрунтуються на доказах, досліджених та належно оцінених у судовому засіданні.

Суд зробив висновок про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованих йому злочинів на підставі показань потерпілої ОСОБА_6 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_10 , а також показань експерта ОСОБА_12 .

Разом з тим, місцевим судом досліджено як доказ винуватості ОСОБА_8 дані, що містяться у: протоколі огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від                12 листопада 2017 року та схемі до нього; протоколі проведення слідчого експерименту від 15 грудня 2017 року та схемі до нього.

Також судом першої інстанції співставлено, проаналізовано і покладено в основу обвинувального вироку дані, що містяться у: висновку судової транспортно-трасологічної експертизи № 639 від 09 грудня 2017 року; висновку судової інженерно-транспортної експертизи № 689 від 12 січня 2018 року.

Таким чином, у вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості          ОСОБА_8 , які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. Зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у мотивувальній частині вироку виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.

Під час перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що висновки суду про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_8 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України, місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які було оцінено відповідно до закону і в їх сукупності та правильно визнано судом достатніми та взаємозв`язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_8 .

Разом з тим, доводи касаційної скарги захисника про відсутність у діях         ОСОБА_8 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України, колегія суддів вважає необґрунтованими з наступних підстав.

Суб`єктивна сторона вказаного злочину полягає у прямому умислі. Завідоме залишення без допомоги особи означає, що винний усвідомлює, що інша особа перебуває у небезпечному для життя стані, а він зобов`язаний і має можливість надати їй допомогу, але відмовляє у цьому. Якщо особа не усвідомлює, що інша особа опинилася у небезпечному для життя стані, то відповідальність за ст. 135 КК України не настає.

Тобто, склад злочину буде відсутній лише у тому випадку, якщо водій автомобіля, який збив пішохода, переконавшись у тому, що пішохід мертвий та надання допомоги не потребує, залишить останнього на дорозі.

Злочин, передбачений ст. 135 КК України, вважається закінченим з моменту ненадання допомоги або залишення в небезпеці незалежно від того, чи настали тяжкі наслідки, чи ні. Крім того, не має значення якщо хтось інший надав допомогу залишеному в небезпеці.

При цьому суди критично віднеслись до показань ОСОБА_8 про те, що він не відчув удар, думав, що уникнув наїзду на пішохода, а після зіткнення нікого не бачив на перехресті та біля проїжджої частини, та у зв`язку із поганим самопочуттям пішов з місця пригоди. Така позиція ОСОБА_8 судами розцінена як спосіб захисту, що спростовується показаннями свідків та матеріалами кримінального провадження.

З такими висновками судів погоджується і колегія суддів та вважає, що доводи захисника в цій частині не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду.

На переконання колегії суддів, дії засудженого ОСОБА_8 з урахуванням обсягу висунутого обвинувачення суд правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України.

Що стосується доводів захисника про недопустимість як доказу протоколу слідчого експерименту та схеми до нього, то колегія суддів вважає їх непереконливими.

Так, місцевий суд надав оцінку такому доказу, як протокол слідчого експерименту, проведеного 15 грудня 2017 року за участі свідка ОСОБА_11 , та додатку до протоколу у виді схеми (а. с. 134–139), при цьому визнав його належним та допустимим.

Судом апеляційної інстанції під час дослідження матеріалів кримінального провадження та перевірки вироку місцевого суду в апеляційному порядку порушень вимог ст. ст. 104-107, 223, 240 КПК України не встановлено.

Таких порушень не встановлено і під час касаційного розгляду. За таких обставин підстав вважати недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту та схеми до нього, про що вказує захисник у своїй касаційній скарзі, не вбачається.

Неспроможними є доводи касаційної скарги захисника про неналежність як доказу висновку судової інженерно-транспортної експертизи, зробленого на підставі протоколу слідчого експерименту та схеми до нього, без дослідження всіх матеріалів кримінального провадження.

Висновок судової інженерно-транспортної експертизи № 689 від 12 січня 2018 року (а. с. 146–151) складений судовим експертом сектору автотехнічних досліджень, який має вищу технічну освіту, кваліфікацію судового експерта з правом проведення інженерно-транспортної експертизи за експертною спеціальністю 10.1 "Дослідження обставин і механізму дорожньо-транспортних пригод", із стажем роботи за фахом з 2015 року.

Відповідно до вказаного висновку, за результатом експертного дослідження судовий експерт дійшов до заключення, що у даній дорожній обстановці з технічної точки зору водій ОСОБА_8 , керуючи автомобілем "Hyundai Sonata" д.н.з.             НОМЕР_1 , порушив вимоги пунктів 12.2, 12.4, 18.2 Правил дорожнього руху України, та не надав дорогу пішоходу ОСОБА_9 , який переходив дорогу по регульованому пішохідному переході, при цьому рухаючись з максимально дозволеною швидкістю у межах населеного пункту (60 км/год), мав технічну можливість запобігти зіткненню.

При цьому до такого висновку експерт дійшов на підставі тих документів, що були надані на експертизу. Застережень щодо неможливості проведення експертного дослідження через обмежену кількість вихідних даних висновок не містить.

Зазначений висновок експерта визнано судом належним та допустимим доказом, покладено в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_8 , та у колегії суддів не викликає сумнівів щодо достовірності заключення експертного дослідження, про що, зокрема, вказує захисник у своїй касаційній скарзі.

Відповідно до статей 404, 407 КПК України апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов`язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням вимог ст. 409 КПК України.

Вирішуючи питання про скасування або зміну вироку місцевого суду, суд апеляційної інстанції має керуватися положеннями статей 408, 420 КПК України.

Зокрема, положеннями ч. 2 ст. 420 КПК України передбачено, що вирок суду апеляційної інстанції має відповідати загальним вимогам до вироків, визначеним      ст. 374 КПК України.

Зі змісту статей 7, 404, 420 КПК України у їх взаємозв`язку вбачається, що апеляційний суд зобов`язаний перевірити всі доводи, наведені в апеляційних скаргах, врахувати позицію сторін кримінального провадження і учасників судового розгляду, дати у своєму рішенні на них вичерпну відповідь та у випадку незгоди з ними зазначити підстави їх необґрунтованості.

Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд вказав, що доводи апеляційної скарги потерпілої у цій частині є слушними.

Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_8 , призначаючи йому покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років, виходив з того, що засуджений вчинив тяжкий злочин з необережсті та умисний злочин невеликої тяжкості, за вчинення яких вину не визнав, не розкаявся, не виявив жалю з приводу вчиненого, свою поведінку критично не оцінює, матеріальну шкоду не відшкодував, при цьому взято до уваги, що з огляду на позицію засудженого у справі потерпіла не вибачила останнього. Разом з тим, апеляційним судом враховано, що ОСОБА_8 позитивно характеризується, має на утриманні малолітню дитину.

Врахувавши всі зазначені обставини в їх сукупності, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що перевиховання засудженого можливе лише в умовах ізоляції його від суспільства, та правильно збільшив покарання ОСОБА_8 у межах санкції ч. 2 ст. 286 КК України.

Отже, призначене засудженому покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_8 і попередження вчинення ним нових злочинів, справедливим і таким, що не суперечить ст. 65 КК України.

На переконання колегії суддів, призначене ОСОБА_8 апеляційним судом покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу.

Таким чином, не вбачається підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через його суворість, про що захисник вказує у своїй касаційній скарзі, як і не вбачається підстав для його пом`якшення.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, призначене покарання відповідає тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду – без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_8 залишити без задоволення.

Вирок Чернігівського апеляційного суду від 21 січня 2019 року залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови буде проголошено 01 жовтня 2019 року о 10:15.

Судді:

ОСОБА_1                            ОСОБА_2                            ОСОБА_3