Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

17 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 623/1170/17

провадження № 51-8681 км 18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                              ОСОБА_1 ,

суддів                                                           ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання               ОСОБА_4 ,

прокурора                                                   ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_6 на вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 24 січня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 24 липня 2018 року за обвинуваченням

ОСОБА_6 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Російської Федерації, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 24 січня                2018 року, ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 125 КК до покарання у виді арешту на строк 1 місяць.

Згідно з вироком, 01 серпня 2016 року, о 23.30 год, ОСОБА_6 , знаходячись біля будинку АДРЕСА_2 , маючи намір на спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_7 , завдав останньому не менше                 4 ударів пряжкою на шкіряному ремені, чим спричинив йому тілесні ушкодження у вигляді крововиливу та забійної рани лобної частини голови, що є легкими тілесними ушкодженнями, які потягли за собою короткочасний розлад здоров`я.

Апеляційний суд Харківської області від 24 липня 2018 року залишив вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_6 без змін.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, внаслідок суворості, просить скасувати судові рішення щодо нього і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. В обґрунтування своїх вимог зазначає, що суди не врахували при призначенні покарання провокативну поведінку потерпілого, відсутність наслідків скоєного злочину та безпідставно вказали обставиною, що обтяжує покарання – наявність в нього підготовки у військах спеціального призначення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор заперечив щодо задоволення касаційної скарги і просив судові рішення щодо ОСОБА_6 залишити без зміни.

Мотиви Суду

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні злочину, за який його засуджено та кваліфікація вчиненого за ч. 2 ст. 125 КК у касаційній скарзі не оспорюється.

Зі змісту скарги убачається, що засуджений фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних проособу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання "може", "вправі"; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема "особа винного", "щире каяття" тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих таобтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні "інших обставин справи", можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якоїє виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання

Отже, доводи засудженого ОСОБА_8 щодо суворості призначеного йому покарання є неспроможними.

Мотивуючи своє рішення про призначення засудженому ОСОБА_9 покарання у виді арешту на строк 1 місяць, що в межах санкції ч. 2 ст. 125 КК, суд першої інстанції, з яким обґрунтовано погодився апеляційний суд, врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу засудженого ОСОБА_8 , який раніше не судимий, позитивно характеризується, однак не працює та згідно доповіді органу пробації ризик вчинення повторного злочину та ризик небезпеки для суспільства ОСОБА_8 оцінений, як середній.

Таке покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, за своїм видом та розміром є пропорційним і співмірним вчиненому, а також необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

Підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість колегія суддів не вбачає.

Переконливих доводів, які б спростовували висновки суду першої та апеляційної інстанцій в частині призначеного ОСОБА_9 покарання, засуджений у касаційній скарзі не навів.

Зважаючи на те, що покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, є пропорційним і співмірним вчиненому, тому колегія суддів вважає, що касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, пунктом 4 параграфа 3 розділу 4 Закону України № 2147-VIIIвід 03 жовтня 2017 року,

ухвалив:

Вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 24 січня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 24 липня 2018 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого – без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню

не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                       ОСОБА_2                                    ОСОБА_3