Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

«У касаційній скарзі представник потерпілого ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку та ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_2 (ч. 1 ст. 187 КК), і призначення нового розгляду в суді першої інстанції. Вважає, що виправдувальний вирок ухвалений у порушенням вимог ч. 3 ст. 374 КПК, а у кримінальному провадженні зібрано достатньо доказів, які доводять наявність складу інкримінованого злочину, однак місцевий суд не дав їм належної оцінки, внаслідок чого необґрунтовано ухвалив виправдувальний вирок. Стверджує, що судове засідання 16.09.2016 року фактично відбулося без участі прокурора. Вказує на відсутність журналу судового засідання та технічного носія інформації, на якому зафіксоване судове засідання за 12.03.2018 року. Зазначає, що судом першої інстанції безпідставно не було викликано та допитано свідка ОСОБА_3, хоча заявлене клопотання прокурора про її виклик було задоволено судом. Посилається на те, що апеляційний суд не звернув уваги на допущенні порушення та, переглядаючи провадження, не перевірив викладених у апеляційній скарзі представника потерпілого доводів стосовно неправильності висновків суду про недоведеність вчинення ОСОБА_2 інкримінованого кримінального правопорушення; не навів в ухвалі переконливих мотивів, зважаючи на які визнав апеляцію необґрунтованою, а тому вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 419 КПК. У касаційній скарзі прокурор просить вирок та ухвалу щодо ОСОБА_2 скасувати, і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду. Зазначає, що суд першої інстанції, виправдовуючи ОСОБА_2, не встановив та не визначив підстави для його виправдання із зазначенням мотивів, виходячи з яких суд відкидає докази обвинувачення, внаслідок чого необґрунтовано ухвалив виправдувальний вирок, який не відповідає положенням ст. ст. 370, 374 КПК. Вважає, що докази, здобуті на досудовому розслідуванні щодо винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 187 КК, залишились без належної оцінки. Зазначає, що в суді першої інстанції судове засідання 16.09.2016 року відбулося без участі прокурора, а в матеріалах кримінального провадження відсутній носій інформації, на якому зафіксоване судове засідання від 12.03.2018 року. Апеляційний суд належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги прокурора, не дав їм належної оцінки та безпідставно залишив вирок суду першої інстанції без змін. Верховний Суд судові рішення залишив без зміни. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, органами досудового розслідування ОСОБА_2, обвинувачувався у вчиненні нападу з метою відкритого викрадення чужого майна (розбій), поєднаного з погрозою застосування насильства небезпечного для життя і здоров’я потерпілого. Дослідивши зібрані у цьому провадженні докази, суд першої інстанції дійшов висновку про виправдання ОСОБА_2, у зв’язку з недоведенням, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачується. Апеляційний суд, перевіривши матеріали кримінального провадження за доводами апеляцій представника потерпілого та прокурора, дійшов висновку про законність, обґрунтованість та вмотивованість виправдувального вироку щодо ОСОБА_2, тобто визнав, що цей вирок судом першої інстанції ухвалено відповідно до вимог ст. 370 КПК, навівши в своїй ухвалі докладні мотиви на спростування доводів апеляції прокурора. Згідно зі ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію (Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод) та практику Суду (Європейського суду з прав людини) як джерело права. У справі «Барбера, Мессегуэ і Джабардо проти Іспанії» від 06.12.1988 року, ЄСПЛ зазначив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов’язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов’язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного. Перевіривши матеріали кримінального провадження щодо виправданого ОСОБА_2 за доводами касаційних скарг представника потерпілого та прокурора, які фактично є аналогічними доводам їх апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що підстав для задоволення поданих касаційних скарг немає, оскільки судові рішення постановлені у цьому провадженні відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції, з якими обґрунтовано погодився й апеляційний суд, що під час судового розгляду стороною обвинувачення не надано достатніх доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення згідно з висунутим обвинуваченням. Окрім того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, зокрема з обвинувального акта від 26 червня 2014 року, дії ОСОБА_2 кваліфіковано за ч. 1 ст.187 КК, як напад з метою відкритого викрадення чужого майна (розбій), поєднаного з погрозою застосування насильства небезпечного для життя і здоров’я потерпілого. Розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, або з погрозою застосування такого насильства, незалежно від того, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вірно встановив, що обвинувальний акт взагалі не містить даних про наявність будь-яких погроз з боку ОСОБА_2 по відношенню до потерпілого, а органом досудового слідства ОСОБА_2 обвинувачувався у розбійному нападі, поєднаному саме з погрозою застосування насильства.»