Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

04 червня 2019 року

м. Київ

судова справа № 278/1003/15-к

провадження № 51-10232км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                   ОСОБА_1 ,

суддів                                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання  ОСОБА_4 ,

прокурора                                       ОСОБА_5 ,

засудженого                                   ОСОБА_6 ,

захисників                                      ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до    Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014060170001362, за обвинуваченням:

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та    жителя АДРЕСА_1 , такого, що судимості не має,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України,

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки та    жительки АДРЕСА_1 , такої, що судимості не має,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України,

ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженки м. Житомира, жительки АДРЕСА_2 ,такої, що судимості не має,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України,

ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженця та    жителя АДРЕСА_1 , такого, що судимості не має,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 296 КК України,

за касаційними скаргами захисника ОСОБА_8 в інтересах засудженого ОСОБА_6 , захисника ОСОБА_13 в інтересах засудженої ОСОБА_10 , захисника ОСОБА_9 в інтересах засудженої ОСОБА_11 на вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 16 лютого 2018 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 12 листопада 2018 року щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_12 на вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 16 лютого 2018 року та вирок Житомирського апеляційного суду від 12 листопада 2018 року.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 16 лютого 2018 року засуджено:

– ОСОБА_6 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 – за ч. 2 ст. 296 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. Відповідно до ст. 75 КК України вказаних осіб звільнено від відбування призначеного їм покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки;

– ОСОБА_12 : за ч. 1 ст. 121 КК України – до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років; за ч. 2 ст. 296 КК України – до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за  сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_12 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. Відповідно до ст. 75 КК України ОСОБА_12 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки.

Стягнуто з ОСОБА_10 та ОСОБА_11 на користь ОСОБА_14 5 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_15 25 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Стягнуто з ОСОБА_12 на користь ОСОБА_15 147 414,48 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Стягнуто з ОСОБА_12 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_15 1999,58 грн, тобто з кожного по 999,79 грн у рахунок відшкодування витрат на правову допомогу.

Вирішено питання про речові докази у кримінальному провадженні.

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 12 листопада 2018 року вирок щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 змінено. Звільнено ОСОБА_6 від відбування призначеного йому покарання на підставі Закону України "Про амністію у 2016 році".

У решті вирок районного суду щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 залишено без зміни.

Житомирський апеляційний суд вироком від 12 листопада 2018 року скасував вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 16 лютого 2018  року щодо ОСОБА_12 у частині призначеного покарання та постановив новий вирок, яким призначив ОСОБА_12 покарання: за ч. 1 ст. 121 КК України - у   виді позбавлення волі із застосуванням ст. 69 КК України на   строк 3 роки 6 місяців; за ч. 2 ст. 296 КК України – до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 цього Кодексу за  сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_12 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.

Згідно з вироком районного суду ОСОБА_16 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 визнано винними у тому, що вони спільно вчинили злочини за таких обставин.

20 грудня 2014 року вказані особи, а також ОСОБА_17 та ОСОБА_18 разом із дітьми перебували у громадському місці, а саме в кафе "Шинок подалі від жінок" на  АДРЕСА_3 , де у перших трьох осіб виник конфлікт із ОСОБА_15 та ОСОБА_14 , в  ході якого ОСОБА_12 , діючи безпричинно, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства та оточуючих, проявляючи зухвалість, ударив кулаком в обличчя ОСОБА_15 , а потім повалив його на підлогу та продовжив бити кулаком в обличчя. Після чого у приміщенні кафе розпочалася бійка, до якої приєднались ОСОБА_11 , ОСОБА_6 та   ОСОБА_10 . У ході бійки ОСОБА_10 усвідомлюючи, що перебуває у громадському місці, з хуліганських спонукань, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства з особливою зухвалістю, застосовуючи фізичне насильство, схопила ОСОБА_14 за волосся, заподіявши їй фізичного болю, та  потягнула потерпілу до підлоги. Надалі ОСОБА_11 з хуліганських мотивів спільно з ОСОБА_10 продовжили наносити потерпілій ОСОБА_14 ударів руками та ногами по обличчю, тулубу, кінцівках, чим заподіяли їй легких тілесних ушкоджень. Одночасно з цим ОСОБА_6 , також грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства з особливою зухвалістю, умисно двічі вдарив ОСОБА_15 кулаком в обличчя та, схопивши за тулуб останнього, повалив його на підлогу. В  цей момент ОСОБА_12 з метою навмисного нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_15 , який лежав на підлозі та не чинив опору, підбіг до нього й умисно, зі значною силою двічі вдарив його ногою в обличчя, заподіявши тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя в момент спричинення.

Вимоги касаційної скарги, узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_6 , просить змінити судові рішення та перекваліфікувати дії останнього з ч. 2 ст. 296 на ч. 1 ст. 126 КК України, а також зменшити суму відшкодування моральної шкоди до 5 000 грн. Обґрунтовуючи свою позицію, посилається на   невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Стверджує, що мотивація дій ОСОБА_6 не містила в собі ознак хуліганства, оскільки його дії були викликані протиправною поведінкою потерпілої. Вказує на те, що апеляційний суд зазначені порушення залишив поза увагою.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 в інтересах засудженої ОСОБА_11 , посилаючись на істотні порушення кримінального процесуального закону та  неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення щодо ОСОБА_11 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник указує на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження. Стверджує, що судами неправильно кваліфіковано дії засудженої за ч. 1 ст. 296 КК України, оскільки в неї був відсутній мотив явної неповаги до суспільства та її дії були викликані протиправною поведінкою потерпілої. Вказує на те, що суд першої інстанції необґрунтовано послався на докази, отримані за участю свідка ОСОБА_19 , оскільки вона безпосередньо в суді першої інстанції не  допитувалася. Зазначає, що апеляційний суд на вказані порушення уваги не звернув, а тому його ухвала не відповідає вимогам ст. 419 КПК України. Крім того, вказує на те, що  апеляційний суд безпідставно відмовив у  задоволенні його клопотання про повторне дослідження доказів, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України.

Суть доводів у касаційній скарзі захисника ОСОБА_13 в інтересах засудженої ОСОБА_10 за змістом є аналогічним доводам захисника ОСОБА_9 і  зводяться до того, що в суді не доведено ні хуліганського мотиву з боку ОСОБА_10 , ні того, що саме остання наносила будь-які тілесні ушкодження потерпілій ОСОБА_14 . Крім того, захисник зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано зазначив у вироку кваліфікуючу ознаку ОСОБА_10 "з особливою зухвалістю", оскільки орган досудового слідства не кваліфікував останній цю ознаку.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_12 , посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, істотні порушення кримінального процесуального закону,  неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та    невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість, просить скасувати оскаржувані вироки судів першої та апеляційної інстанцій у  частині кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 296 КК України та закрити кримінальне провадження в цій частині. При цьому захисник просить змінити вирок апеляційного суду та звільнити ОСОБА_12 від призначеного покарання з   випробуванням, а також зменшити суму відшкодування моральної шкоди.Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник вказує на те, що:

– у ОСОБА_12 був відсутній мотив на вчинення хуліганських дій, оскільки його дії були викликані протиправною поведінкою потерпілої;

– всупереч вимогам ст. 290 КПК України слідчий не надав доступу до речового доказу, а саме відеозапису подій від 20 грудня 2014 року;

– суд першої інстанції необґрунтовано послався на докази, отримані за участю свідка ОСОБА_19 , оскільки вона безпосередньо в суді не  допитувалась;

– суд апеляційної інстанції послався на докази винуватості ОСОБА_12 , на які місцевий суд не посилався у своєму рішенні;

– апеляційний суд безпідставно відмовив у  задоволенні його клопотання про повторне дослідження доказів, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України;

– апеляційний суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі з його реальним відбуванням повною мірою не врахував усіх обставин кримінального провадження, даних про особу засудженого та   безпідставно ухвалив свій вирок, яким призначив покарання, явно несправедливе через суворість;

– рішення судів про стягнення 147 414,48 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими.

Крім того, захисник заявив клопотання про звільнення ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання на підставі Закону України "Про амністію у 2016 році".

На касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 представник потерпілих ОСОБА_20 подав заперечення, в якому, наводячи відповідні аргументи, стверджує про безпідставність заявлених вимог і просить залишити її без задоволення, а вирок Житомирського апеляційного суду від 12 листопада 2018 року щодо ОСОБА_12 – без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Засуджений   ОСОБА_6 та захисники підтримали касаційні скарги і просили їх задовольнити, прокурор вважав касаційні скарги необґрунтованими та просив залишити їх без задоволення, а судові рішення – без зміни.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

При цьому він наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та  процесуального права, а також правильності правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень є лише істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Тобто касаційний суд не перевіряє судові рішення у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

За ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, тобто з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Доведеність винуватості засудженого ОСОБА_12 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, відповідно до вимог ст. 433 КПК України колегія суддів не перевіряє, оскільки законність і обґрунтованість судових рішень в цій частині не оскаржується.

Зі змісту касаційної скарги захисників вбачається, що вони порушують питання про перегляд судових рішень у зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповнотою судового розгляду.Проте зазначені обставини були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій і перегляду в касаційному порядку відповідно до вимог статей 433, 438 КПК України не підлягають, а отже, при касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин провадження, встановлених судом.

Матеріали кримінального провадження свідчать, що місцевий суд, установивши обставини кримінального провадження та проаналізувавши зібрані органом досудового слідства докази, дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України, з огляду на нижченаведене.

Так, у судовому засіданні ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 свою винуватість у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України, не визнали, однак не заперечували факту їх перебування 20 грудня 2014 року в кафе "Шинок подалі від жінок" і виникнення конфлікту між ними й потерпілими ОСОБА_15 та ОСОБА_14 .

Незважаючи на позицію засуджених місцевий суд проаналізував

і  належним чином оцінив показання потерпілих ОСОБА_15 та ОСОБА_14 , свідків ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_25 .

Показання зазначених учасників кримінального провадження місцевий суд правильно визнав об`єктивними й обґрунтовано поклав їх в основу свого рішення, оскільки вони підтверджуються даними, що містяться: у протоколі прийняття заяви про вчинений злочин від 20 грудня 2014 року; у картці виклику швидкої допомоги від 20 грудня 2014 року № 661; у  протоколах пред`явлення осіб для впізнання від 29 грудня 2014 року, від 05 лютого 2015 року, від 18 лютого 2015 року та від 25 лютого 2015 року; у протоколах про проведення слідчих експериментів; у протоколі огляду місця події від 20 грудня 2014 року; у висновках експертів від 22 січня 2014 року № 3311, від 16 лютого 2015 року № 302, від 16 лютого 2015 року №  132 та від 17 лютого 2105 року № 328; у висновку судово-психіатричного експерта від 21 лютого 2017 року № 61-2017; на  диску з відеозаписом подій від 20 грудня 2014  року з камер відеоспостереження, розміщених на місці вчинення злочину, а саме в кафе "Шинок подалі від жінок", та в інших наведених у вироку доказах, які сумніву у колегії суддів не викликають.

З оскаржуваного вироку суду першої інстанції убачається, що згідно з положеннями ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінював кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – із точки зору достатності та взаємозв`язку, на підставі чого дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України, а  саме у вчиненні умисних дій, що виразилось у грубому порушенні громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства з особливою зухвалістю, вчинене групою осіб.

З урахуванням фактичних обставин справи, встановлених судом, кваліфікація дій ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 за ч. 2 ст. 296 КК України є правильною.

При цьому доводи захисників про відсутність у протиправних діях, які ставляться засудженим у вину, хуліганського мотиву є неспроможними.

Відповідно до положень кримінального закону безпосереднім об`єктом хуліганства, тобто злочину, інкримінованого винним особам, є громадський порядок у частині забезпечення спокійних умов суспільно корисної діяльності, побуту й відпочинку людей.

Відповідно до фактичних обставин провадження ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_18 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_17 відпочивали разом із дітьми у кафе, де у ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 з потерпілою ОСОБА_14 виникла суперечка, в ході якої потерпілий ОСОБА_15 зробив зауваження ОСОБА_12 , у відповідь на що останній підійшов до потерпілого та ударив рукою в потилицю. Після цього у  приміщенні кафе розпочалася бійка, під час якої ОСОБА_12 спочатку штовхнув потерпілого на підлогу, вдарив ногою по тулубу, а коли ОСОБА_15 підвівся на ноги, ОСОБА_12 знову збив його з ніг, відтягнув до бару, де продовжував наносити потерпілому ударів. При цьому ОСОБА_11 схопила ОСОБА_14 за волосся, заподіявши їй фізичного болю, та  потягнула потерпілу до підлоги. Надалі ОСОБА_11 спільно з ОСОБА_10 продовжили бити потерпілу ОСОБА_14 руками та ногами по обличчю, тулубу, кінцівках. Одночасно з цим ОСОБА_6 умисно двічі вдарив   ОСОБА_15 кулаком в обличчя і схопивши останнього за тулуб, повалив потерпілого на підлогу де ОСОБА_12 наніс удари по голові ОСОБА_15 , який лежав на підлозі біля бару та не чинив опору. Після цього засуджені залишили місце події. Крім того, протиправні дії засуджених супроводжувалися голосними ненормативними висловлюваннями. Також у кафе перебували інші відвідувачі, які намагалися припинити конфлікт.

Виходячи із зазначених фактичних обставин та положень кримінального закону, з   огляду на місце вчинення протиправних дій (кафе), їх спосіб (голосні ненормативні висловлювання та застосування насильства до потерпілих), спільне вчинення та з урахуванням того, що засуджені не реагували на намагання інших відвідувачів припинити конфлікт, кваліфікація дій ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 як хуліганство є правильною.

При цьому доводи захисників про наявність протиправної поведінки потерпілої ОСОБА_14 з урахуванням зазначених обставин не впливає на кваліфікацію дій засуджених за ч. 2 ст. 296 КК України.

Крім того, як убачається з обвинувального акта, орган досудового слідства кваліфікував дії ОСОБА_16 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 як  умисні, що виразились у грубому порушенні громадського порядку з  мотивів явної неповаги до суспільства з особливою зухвалістю, вчинені групою осіб, тобто дії, передбачені ч. 2 ст. 296 КК України, а тому твердження захисника ОСОБА_13 про те, що суд першої інстанції необґрунтовано зазначив у     вироку кваліфікуючу ознаку ОСОБА_10 "з особливою зухвалістю", є безпідставними.

Доводи захисника ОСОБА_7 про те, що всупереч вимогам ст. 290 КПК України слідчий не надав доступ до речового доказу, а саме диску з відеозаписом подій від 20 грудня 2014 року, є необґрунтованими.

Як убачається з матеріалів провадження, зазначений диск постановою про визнання предметів речовими доказами від 13 січня 2015 року було визнано речовим доказом та долучено до цих матеріалів (т. 4, а. с. 41).

Разом із тим, як видно з протоколу про надання доступу до матеріалів досудового розслідування від 24 березня 2015 року, який міститься в матеріалах провадження, захисник  ОСОБА_7 зі своїм підзахисним  ОСОБА_12 були повністю ознайомленні з  указаними матеріалами, що підтверджується їхніми підписами у  протоколі. При цьому доповнень чи зауважень з приводу ненадання їм   можливості переглянути диск із відеозаписом подій від 20 грудня 2014 року чи отримати його копію останні не вказували (т. 3, а. с. 30).

Таким чином, докази, зібрані під час досудового розслідування, були належним чином відкриті відповідно до ст. 290 КПК України.

Крім того, безпідставними є доводи захисників про те, що суд першої інстанції у  своєму рішенні не мав права посилатися на докази, отримані за участю свідка ОСОБА_19 , оскільки вона безпосередньо в суді першої інстанції не  допитувалася.

З матеріалів провадження вбачається, що зазначені доводи були предметом перевірки в ході апеляційного розгляду та правильно визнані цим судом безпідставними, з чим колегія суддів касаційного суду погоджується.

Відповідно до положень процесуального закону суд першої інстанції вживав усіх можливих заходів для допиту вищевказаного свідка, неодноразово застосовував привід, однак у зв`язку зі зміною місця проживання її допит не проводився.

При цьому апеляційний суд установив, що докази, отримані за участю свідка ОСОБА_19 , а саме протоколи впізнання осіб за фотознімками від  23  лютого 2015 року та слідчого експерименту від 23 лютого 2015 року відповідають вимогам ст. 84 КК України, оскільки її перебування на місці вчинення злочину не  заперечується жодним із засуджених, натомість обставини, які свідок відтворила під час слідчого експерименту, підтверджуються іншими доказами, сукупність яких у колегії суддів касаційного суду сумнівів не викликає.

Що стосується доводів у касаційних скаргах захисників про порушення апеляційним судом вимог ч. 3 ст. 404 КПК України в частині необхідності повторного дослідження доказів, то вони, є безпідставними.

Відповідно до вказаної норми за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушенням, та може дослідити докази, які не  досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в   суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Матеріали кримінального провадження свідчать про те, що апеляційний суд при розгляді кримінального провадження щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 належним чином виконав вищевказані вимоги кримінального процесуального закону.

У суді апеляційної інстанції захисники не довели, що докази, які вони повторно просили дослідити, досліджено не повністю або з порушенням, тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у дослідженні цих доказів.

При цьому з матеріалів кримінального провадження вбачається, що апеляційний суд, обґрунтовуючи висновок про доведеність вчинення ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України, не давав доказам іншої оцінки, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, та  не  посилався на докази, які не були предметом дослідження в місцевому суді.

Доводи захисника ОСОБА_7 про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого ОСОБА_12 через суворість колегія суддів вважає безпідставними.

Так, мотивуючи своє рішення щодо справедливості виду та міри покарання, яке необхідно призначити ОСОБА_12 , суд першої інстанції врахував тяжкість вчинених злочинів, обставину, що пом`якшує його покарання, – часткове відшкодування завданого збитку потерпілому ОСОБА_15 , відсутність обтяжуючих обставин, а також дані про особу винного, який раніше до кримінальної відповідальності не притягався, за місцем проживання характеризується позитивно, має на утриманні неповнолітніх дітей, просив у потерпілого вибачення. Також суд узяв до уваги неправомірну поведінку потерпілої ОСОБА_14 .

На підставі цих даних у їх сукупності суд першої інстанції призначив покарання у   виді позбавлення волі, визначене санкціями частин статей, інкримінованих ОСОБА_12 , та звільнив його від відбування покарання з випробуванням на   підставі ст. 75 КК України, дійшовши висновку про можливість його виправлення та перевиховання засудженого без відбування покарання.

Апеляційний суд, оцінюючи правильність та справедливість призначеного ОСОБА_12 покарання, а також обґрунтованість рішення про застосування ст. 75 КК України, взяв до уваги обставини, які були враховані районним судом.

Разом із цим, апеляційний суд дійшов висновку, що при призначенні ОСОБА_12 покарання з можливістю виправлення та перевиховання без його відбування поза увагою суду першої інстанції, по суті, залишилось тяжкість вчинених злочинів, один з яких належить до категорії тяжких, обставини їх вчинення в громадському місці, в присутності інших осіб, серед яких були діти, а також їх наслідки, а саме спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння.

На підставі наведених обставин у їх сукупності суд апеляційної інстанції, врахувавши мету покарання, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для висновку про можливість виправлення та перевиховання ОСОБА_12 без відбування покарання і врахувавши пом`якшуючі обставини, призначив засудженому покарання: за ч. 1 ст. 121 КК України – із застосуванням ст. 69 цього Кодексу у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців; за ч. 2 ст. 296 КК України - у виді обмеження волі на строк 2 роки, та на підставі ч. 1 ст. 70 КК України визначив остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.

З урахуванням зазначених даних, тяжкості вчинених злочинів, конкретних обставин вчинення протиправних діянь колегія суддів вважає призначене ОСОБА_12 покарання у зазначеному виді й розмірі справедливим і таким, що відповідає вимогам ст. 65 КК України.

При цьому підстав вважати покарання, призначене засудженому, несправедливим через суворість, підстав для його пом`якшення чи застосування положень ст. 75 вказаного Кодексу та звільнення ОСОБА_12 від відбування покарання з випробуванням колегія суддів не вбачає.

Доводи захисників про необхідність зменшення сум, які підлягають стягненню з   ОСОБА_12 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_15 у рахунок моральної шкоди, виявилися також безпідставними.

Як передбачено ч. 1 ст. 128 КПК України, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

До того ж ч. 5 зазначеної норми процесуального закону встановлено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими зазначеним Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у  зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, якщо вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Частина 1 ст. 1167 ЦК України визначає загальні підстави відшкодування моральної шкоди: моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, котра її завдала, за наявності її вини у заподіянні такої шкоди.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи в результаті яких дій (бездіяльності) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від  характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.

При цьому, як видно з вироку суду першої інстанції, визначаючи розмір моральної шкоди, суд урахував тяжкість наслідків вчинених злочинів, характер і обсяг моральних та фізичних страждань, яких зазнав потерпілий ОСОБА_15 , тяжкість вимушених змін у його життєвих обставинах.

Ураховуючи наведене, керуючись засадами виваженості та розумності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та справедливого висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_12 та ОСОБА_6 147 414,48 грн та 25 000 грн відповідно на користь ОСОБА_15 у рахунок відшкодування моральної шкоди, з чим погоджується і колегія суддів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, доводи в касаційних скаргах захисників, аналогічні доводам в їх апеляційних скаргах, були предметом ретельної перевірки судом апеляційної інстанції, який обґрунтовано визнав їх безпідставними і належним чином мотивував у своєму рішенні висновки, з якими погоджується колегія суддів касаційного суду. Судові рішення апеляційного суду щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 відповідають вимогам ст. 419 КПК України.

Крім того, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання захисника ОСОБА_7 про звільнення засудженого ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання на підставі Закону України "Про амністію у 2016 році" з огляду на таке.

Так, згідно зі ст. 1 Закону України "Про амністію у 2016 році" звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних із позбавленням волі, підлягають особи, визнані винними у  вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким, особи, визнані винними у вчиненні необережного злочину, який не є особливо тяжким, а  також особи, кримінальні справи стосовно яких за зазначеними злочинами розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили з вказаним  в цій статті виключним переліком.

Між тим, як убачається з матеріалів провадження, ОСОБА_12 вчинив злочини, передбачені ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 296 КК України, які є умисними та  відповідно до вимог ст. 12 цього Кодексу відносяться до злочинів середньої тяжкості та до тяжких злочинів. Крім того, судові рішення щодо ОСОБА_12 набрали законної сили 12 листопада 2018 року.

Враховуючи наведене підстави для звільнення ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання відповідно до Закону України "Про амністію у 2016 році" відсутні.

Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, колегією суддів не встановлено, а тому підстави для задоволення касаційних скарг відсутні.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 16 лютого 2018 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 12 листопада 2018 року щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та вироки Житомирського районного суду Житомирської області від 16 лютого 2018 року, Житомирського апеляційного суду від 12 листопада 2018 року щодо ОСОБА_12 залишити без зміни, а касаційні скарги захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 та  ОСОБА_7 — без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                  ОСОБА_2                                   ОСОБА_26