Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

іменем України

29 травня 2019 року

м. Київ

справа №  727/5339/17

провадження № 51-2775км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального

суду у складі:

головуючого                       ОСОБА_1 ,

суддів                                   ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового

засідання                            ОСОБА_4 ,

прокурора                           ОСОБА_5 ,

засудженого                       ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурорів, які брали участь у розгляді кримінального провадження в суді першої та апеляційної інстанцій, на вирок Шевченківського районного суду м. Чернівців від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017260040000895, за обвинуваченням:

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Новомосковська Тульської області Російської Федерації, жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останнього разу – за вироком Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 5 липня 2016 року за ч. 1 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, на підставі статей 75, 76 КК звільненого від відбування покарання з випробування з іспитовим строком тривалістю 3 роки,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК;

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 , в силу ст. 89 КК такого, що не має судимості,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені

судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вищевказаним вироком:

- ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 5 липня 2016 року та визначено ОСОБА_6 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців. На підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_6 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 12 квітня по 20 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі;

- ОСОБА_7 виправдано за ч. 2 ст. 185 КК у зв`язку з відсутністю доказів, які б доводили винуватість у вчиненні ним кримінального правопорушення. Питання щодо речових доказів та судових витрат вирішено відповідно до вимог закону.

Згідно з вироком суду ОСОБА_6 9 квітня 2017 року приблизно о 16:03, перебуваючи на вул. 28-го Червня, 3 у м. Чернівцях, за допомогою пристрою зчитування автомобільної сигналізації скопіював код охоронної сигналізації до автомобіля "Hyundai Santa Fe" (державний реєстраційний номер НОМЕР_1 ) у момент його закриття потерпілим ОСОБА_8 за допомогою брелока охоронної сигналізації. Пересвідчившись, що останній відійшов на безпечну відстань, ОСОБА_6 , діючи повторно, знявши із сигналізації вказаний автомобіль, проник усередину, звідки викрав матеріальні цінності та гроші, чим завдав потерпілому ОСОБА_8 матеріальної шкоди на загальну суму 28 940,12 грн.

Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційні скарги засудженого ОСОБА_6 , захисника ОСОБА_9 та прокурора, а вирок суду – без зміни.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурори, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просять скасувати судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Крім іншого, вказують на те, що місцевий суд не оцінив усіх доказів, наявних у провадженні, та дійшов безпідставного висновку про необхідність виправдання ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 185 КК і виключення з обвинувачення ОСОБА_6 такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Апеляційний суд усупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони обвинувачення про повторне дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, розглянув справу за відсутності обвинуваченого ОСОБА_7 , а також залишивши апеляційну скаргу прокурора без задоволення, свого рішення належним чином не мотивував, не зазначив підстав, на яких скаргу визнав необґрунтованою, тому ухвала не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК. З урахуванням викладеного судові рішення є незаконними та підлягають скасуванню.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор частково підтримав касаційну скаргу, просив скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. Засуджений заперечував проти задоволення цієї скарги.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

З урахуванням вищезазначених вимог закону Суд, вирішуючи питання щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень, виходить із установлених фактичних обставин, викладених у цих рішеннях. Висновки судів про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, за який його засуджено, кваліфікація діяння за ч. 2 ст. 185 КК та міра призначеного останньому покарання у касаційній скарзі не оскаржуються.

Разом із тим, як убачається зі змісту касаційної скарги прокурорів, вони не погоджуються з висновком суду про виправдання ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 185 КК та виключення з обвинувачення ОСОБА_6 кваліфікуючої ознаки  "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб", проте, на думку Суду, такі твердження є безпідставними з огляду на нижченаведене.

Згідно з ч. 1 ст. 373 КПК у разі, якщо у кримінальному провадженні не доведено факту вчинення обвинуваченим злочину, суд ухвалює виправдувальний вирок.

У ст. 370 цього Кодексу визначено, що судове рішення має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом  із додержанням норм права на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими відповідно до ст. 94 КПК.

За п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.

Вказаних вимог закону суд першої інстанції дотримався.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд здійснив його розгляд відповідно до положень ч. 1 ст. 337 КПК у межах висунутого ОСОБА_7 обвинувачення, дотримуючись принципів диспозитивності, змагальності сторін та свободи в поданні доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Ретельно перевіривши зібрані під час досудового розслідування фактичні дані, на підставі яких ОСОБА_7 було пред`явлено обвинувачення за ч. 2 ст. 185 КК, суд навів детальний аналіз усіх досліджених доказів і, керуючись ст. 94 КПК, оцінив кожен із них та їх сукупність у взаємозв`язку.

Аргументуючи свою позицію про недоведеність вчинення ОСОБА_7 , за попередньою змовою з ОСОБА_6 крадіжки майна потерпілого ОСОБА_8 , суд навів мотиви, виходячи з яких він узяв до уваги одні докази та відкинув інші, і дійшов обґрунтованого висновку про невинуватість ОСОБА_7 у цьому злочині, вказавши у мотивувальній частині вироку правові підстави виправдання.

Зокрема, такого висновку місцевий суд дійшов на підставі аналізу:

- показань засудженого ОСОБА_6 , котрий частково визнав винуватість у вчиненні злочину та заперечив причетність ОСОБА_7 до його вчинення. Також засуджений пояснив, що в день вчинення злочину у ОСОБА_7 боліла нога, і він пройшов вперед по вулиці, а ОСОБА_6 повернувся до машини і відчинив її пультом. У момент вчинення крадіжки ОСОБА_7 зайшов за поворот, а він попросив почекати та повернувся до машини, звідки викрав майно. На запитання ОСОБА_7 , звідки це майно, ОСОБА_6 відповів, що це неважливо і що все розповість йому вдома. З викраденого нічого ОСОБА_7 не давав, а лише купував за викрадені гроші продукти харчування. Чи спостерігав ОСОБА_7 за ним, відповісти не зміг, оскільки для цього йому потрібно було б вийти з-за повороту;

- показань виправданого ОСОБА_7 , котрий підтвердив показання ОСОБА_6 та зазначив, що останній, нічого не пояснюючи, попросив почекати його й не отримавши відповіді, зник з поля зору. Доки чекав, він зателефонував ОСОБА_6 , й останній сказав чекати на тому ж місці. Коли ОСОБА_6 повернувся, у нього в руках були пакети і ОСОБА_7 лише вдома дізнався, що ОСОБА_6 викрав це майно з автомобіля, до чого він поставився негативно;

- показань потерпілого ОСОБА_10 щодо подій, які передували вчиненню злочину та які повною мірою узгоджуються з показаннями ОСОБА_6 й ОСОБА_7 ;

- фактичних даних, що містяться у протоколах: прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення; огляду місця події; добровільної видачі та огляду предметів, а саме дисків із відеофайлами, на яких зафіксовано події крадіжки, пересування по вулиці ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , послідовність дій та безпосередньо дій ОСОБА_6 під час крадіжки, та подальше перебування ОСОБА_6 і ОСОБА_7 у магазині з викраденим; а також інших письмових доказах у справі.

Ретельно дослідивши та проаналізувавши докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що сторона обвинувачення не довела того, що під час вчинення крадіжки з автомобіля потерпілого ОСОБА_7 був обізнаний про злочинний умисел ОСОБА_6 , та не надала доказів того, що ОСОБА_7 бачив, як засуджений вчиняє крадіжку. При цьому сам факт пересування ОСОБА_7 в зоні перехрестя вулиць та очікування ОСОБА_6 , чого не заперечували самі обвинувачені, не доводить його співучасті у вчиненні кримінального правопорушення. А твердження прокурора про обізнаність ОСОБА_7 та безпосередню співучасть у вчиненні злочину є лише припущенням, яке не ґрунтується на матеріалах кримінального провадження, як і твердження про переслідування ОСОБА_8 , котрий, як убачається з відеозапису, йшов від машини позаду ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , а не попереду, як стверджував потерпілий.

Крім того, суд зазначив, що прокурор не спростував показань ОСОБА_6 і ОСОБА_7 про те, що останній дізнався від засудженого про вчинення крадіжки лише після того, як вони повернулися додому, а з відеозапису з камер спостереження чітко видно злочинні дії саме ОСОБА_6 , тоді як ОСОБА_7 в цей час перебував на значній відстані від нього.

З урахуванням наведеного суд дійшов умотивованого висновку про відсутність достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_7 у вчиненні крадіжки за попередньою змовою з ОСОБА_6 , з чим погоджується й колегія суддів.

Доводи прокурора, аналогічні за змістом доводам, викладеним у касаційній скарзі, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який належним чином розглянув їх і визнав необґрунтованими, а тому відмовив у задоволенні заявлених вимог, навівши обґрунтування прийнятого рішення.

Апеляційний суд, відповідно до вимог ст. 404 КПК, повторно дослідивши та проаналізував окремі докази у кримінальному провадженні, спростував твердження сторони обвинувачення щодо безпідставності виправдання ОСОБА_7 та наявності попередньої змови й узгодженості в діях обвинувачених.

Зокрема, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні зазначив, що місцевий суд надав оцінку всім доказам, які, на думку прокурора, підтверджують винуватість ОСОБА_7 , з точки зору належності, допустимості, достовірності й достатності, та дійшов правильного висновку, що вони підтверджують винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину, проте не винуватість ОСОБА_7 .

При цьому суд належним чином мотивував своє рішення, а ухвала цього суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

Під час перегляду кримінального провадження суд касаційної інстанції не встановив обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про невинуватість ОСОБА_11 у вчиненні кримінального правопорушення.

Касаційна скарга прокурорів не містить конкретних доводів про невідповідність вимогам кримінального процесуального закону дослідження доказів, проведеного як місцевим, так і апеляційним судом. А доводи про грубе порушення вимог КПК, оскільки апеляційний розгляд проведено за відсутності ОСОБА_7 , є неспроможними з огляду на те, що суд вжив всіх можливих заходів щодо виклику ОСОБА_7 до суду та належним чином мотивував своє рішення, зазначивши, що законні права останнього при цьому не будуть порушені.

Крім того, відповідно до вимог ст. 438 КПК суд касаційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого, про що просять прокурори у касаційній скарзі.

Істотних порушень кримінального процесуального закону, які були би підставами для скасування судових рішень, постановлених у цьому кримінальному провадженні, чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність колегія суддів не встановила, а тому вважає, що в задоволенні касаційної скарги прокурорів слід відмовити.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд

ухвалив:

Вирок Шевченківського районного суду м. Чернівців від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року щодо ОСОБА_6 та ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурорів – без задоволення.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                       ОСОБА_2                                ОСОБА_3