Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 130/150/15-к

провадження № 51-7247км18

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючої                                       ОСОБА_1 ,

суддів                                                 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання   ОСОБА_4 ,

захисника                                          ОСОБА_5 ,

прокурора                                          ОСОБА_6 ,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_5 на вирок Апеляційного суду Вінницької області від 12 квітня 2018 року у кримінальному провадженні щодо

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Лопатинці Жмеринського району Вінницької області та жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого у АДРЕСА_2 , раніше неодноразово судимого, останнього разу – за вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 18 вересня 2007 року за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки із застосуванням ст. 75 КК, і якого ухвалою цього ж суду від 12 листопада 2009 року було направлено до місць позбавлення волі для відбування  призначеного покарання, звільненого 7 вересня 2012 року умовно-достроково на 1 рік 2 місяці 26 днів,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК.

Рух справи, короткий зміст оскарженого судового рішення та встановлені судом першої інстанції обставини

За вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 13 лютого 2015 року ОСОБА_7 було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців, а на підставі ст. 75 КК звільнено від його відбування з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і покладено на нього виконання обов`язків, передбачених ст. 76  цього Кодексу.

Вирішено питання щодо речових доказів у провадженні.

Суд визнав ОСОБА_7 винуватим у таємному викраденні чужого майна, поєднаному з проникненням у приміщення, вчиненому повторно за обставин, викладених у вироку.

Як установив місцевий суд, 1 та 2 грудня 2014 року ОСОБА_7 ,  проникнувши через вікно до вагової ФОП " ОСОБА_8 " на  АДРЕСА_3 , звідти таємно викрав належне ОСОБА_9 майно вартістю 430 грн та 1670 грн відповідно, чим завдав потерпілому матеріальної шкоди на вказані суми.

Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 14 травня 2015 року залишив без змін вирок місцевого суду.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ), задовольнивши касаційну скаргу прокурора, 29 березня 2016 року скасував згадане рішення апеляційного суду і призначив новий розгляд у цьому суді. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі визнав неправильним застосування до засудженого ст. 75 КК.

За наслідками нового розгляду Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 15 вересня 2016 року  залишив без змін зазначений вирок місцевого суду.

ВССУ, задовольнивши касаційну скаргу прокурора, 11 травня 2017 року  скасував указану ухвалу через неправильне застосування до засудженого інституту умовного звільнення й невиконання вказівок суду касаційної інстанції (тобто порушення вимог ст. 439 КПК) і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Апеляційний суд Вінницької області, переглянувши провадження за апеляційною скаргою прокурора,  12 квітня 2018 року скасував вирок місцевого суду в частині заходу примусу і постановив свій вирок, яким призначив ОСОБА_7 покарання за ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 просить на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, скасувати вирок суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у цьому суді. Суть доводів захисника зводиться до того, що згаданий суд не врахував повною мірою всіх пом`якшуючих обставин і у своєму вироку не навів обставин, які би свідчили про неможливість застосування до ОСОБА_7 правил ст. 75 КК, залишивши також поза увагою наявність рішення про звільнення ОСОБА_7 від призначеного покарання з випробуванням у зв`язку із закінченням іспитового строку.

Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду. Клопотань про його відкладення не надходило.

Позиції учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції захисник підтримав свою касаційну скаргу; прокурор заперечив обґрунтованість касаційних вимог сторони захисту.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає  на таких підставах.

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає вирок апеляційного суду в межах касаційної скарги, в якій не заперечуються висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні суспільно небезпечних діянь проти власності та правильність їх юридично-правової оцінки за ч. 3 ст. 185 КК.

Доводи захисника про надмірну суворість обраного засудженому заходу примусу не можна визнати прийнятними.

Відповідно до приписів статей 50, 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Як випливає зі змісту ст. 75 КК, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності обґрунтованих підстав для висновку, що з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин кримінального провадження виправлення засудженого є можливим без ізоляції від суспільства.

Згідно з ч. 2 ст. 439 КПК вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду апеляційної інстанції при новому розгляді.

У цьому кримінальному провадженні, як убачається з його матеріалів, апеляційний суд, ухвалюючи свій вирок, керувався саме наведеними законодавчими приписами.

За матеріалами справи, прокурор, не погодившись із вироком місцевого суду, подав на нього апеляційну скаргу. В ній він стверджував про неправильне застосування ст. 75 КК, що потягло за собою невиправдану м'якість заходу примусу. У зв'язку з цим сторона обвинувачення просила апеляційний суд скасувати оспорюване рішення у відповідній частині частині покарання і постановити свій вирок, яким обрати засудженому покарання, що належить відбувати реально.

Суд апеляційної інстанції, ретельно перевіривши доводи прокурора, дійшов умотивованого висновку про неможливість досягти мети заходу примусу без ізоляції засудженого від суспільства і визнав рішення місцевого суду про застосування ст. 75 КК неправильним, а призначений ОСОБА_7 захід примусу – невиправдано м`яким.

Ухвалюючи свій вирок, апеляційний суд разом зі ступенем тяжкості вчиненого злочину, форми вини урахував конкретні обставини справи, характер та обсяг (зміст) протиправних дій засудженого, який раніше притягався до кримінальної відповідальності за корисливі злочини і знову вчинив кримінальні правопорушення проти власності. Крім того, вказаний суд узяв до уваги, що за попереднім вироком до ОСОБА_7 вже застосувався інститут умовного звільнення, однак засуджений не виконав умов випробування і попри умовно-дострокове звільнення не виправдав довіри, навпаки вчинив два епізоди крадіжки з проникненням у приміщення.

З огляду на таку усталену поведінку засудженого у поєднанні з його негативною характеристикою, які свідчать про схильність останнього до правопорушень та очевидне небажання стати на шлях виправлення, висновок апеляційного суду про неможливість досягти мети виправлення ОСОБА_7 без ізоляції від суспільства є обґрунтованим, а призначене майже у мінімальних межах санкції ч. 3 ст. 185 КК  покарання – справедливим.

Крім того, при ухваленні вироку апеляційний суд, дотримуючись приписів ст. 439 КПК, виконав обов`язкові для нього вказівки суду касаційної інстанції, який у цьому провадженні визнав неправильним застосування до ОСОБА_7 ст. 75 КК.

Оскаржений вирок не суперечить положенням статей 370, 420 КПК, а доводи в касаційній скарзі про протилежне є непереконливими та неспроможними.

Що стосується посилання захисника на звільнення засудженого від призначеного йому за вироком місцевого суду покарання, то таке рішення, з урахуванням постановлених у цьому провадженні згаданих ухвал ВССУ від 29 березня та 15 вересня 2016 року, не має вирішального юридичного значення і  не тягне за собою безумовного скасування оспорюваного вироку суду апеляційної інстанції.

Істотних порушень норм права, які є підставами для скасування оспорюваного вироку, про що йдеться у касаційній скарзі, під час касаційного розгляду кримінального провадження, не встановлено.

Тому подану касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів

у х в а л и л а:

Вирок Апеляційного суду Вінницької області від 12 квітня 2018 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_5 – без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

С у д д і:

ОСОБА_2                                  ОСОБА_1                            ОСОБА_3