Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

«У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо засуджених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (ч. 4 ст. 190 КК) та направити справу на новий апеляційний розгляд. Прокурор зазначає про порушення права на захист засуджених, оскільки суд апеляційної інстанції провів судовий розгляд без участі ОСОБА_2, яка неодноразово повідомляла як особисто, так і через свого захисника про бажання брати участь у судовому засіданні, а також відмовив у задоволенні клопотання ОСОБИ_1 про відкладення судового розгляду для підготовки до судових дебатів. У касаційних скаргах засуджені ОСОБА_1, ОСОБА_2 та їх захисник, порушують питання про скасування ухвали апеляційного суду та направлення справи на новий апеляційний розгляд. Свої вимоги мотивують тим, що суд апеляційної інстанції ретельно не перевірив доводів апеляції та не надав на них обґрунтованих відповідей, ухваливши рішення з порушенням ст. 377 КПК 1960 року. Стверджують, що апеляційний суд під час розгляду справи всупереч вимогам ст. 362 КПК не вирішив клопотання сторони захисту про проведення судового слідства, при цьому позбавив можливості ОСОБУ_1 та ОСОБУ_2 взяти участь у дебатах та висловити останнє слово. На думку засуджених, суди обох інстанцій неправильно застосували до них кримінальний закон, який не підлягає застосуванню в частині кваліфікації їх дій за ч. 4 ст. 190 КК. Верховний Суд ухвалу апеляційного суду скасував і направив справу на новий апеляційний розгляд. Згідно зі статтями 362 і 365 КПК 1960 року суд апеляційної інстанції зобов’язаний перевірити усі доводи апеляцій, у тому числі, якщо для того є підстави, і шляхом проведення судового слідства. Усі доводи, що містяться в апеляційних скаргах, мають бути ретельно вивчені, проаналізовані з урахуванням наявних у справі та додатково поданих матеріалів з тим, щоб жодний довід не залишився нерозглянутим. Статтею 377 КПК 1960 року визначено, що в ухвалі суд апеляційної інстанції зобов’язаний навести докладні мотиви прийнятого рішення і, якщо апеляція залишається без задоволення, зазначити підстави, через які її визнано необґрунтованою. Як убачається з матеріалів справи, не погоджуючись із вироком місцевого суду, захисник, потерпілі, представник потерпілих та прокурор подали апеляції. Так, захисник в апеляції, наводячи доводи щодо незаконності вироку через однобічність та неповноту судового слідства, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінальної справи, істотне порушення вимог кримінально- процесуального закону та невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особам засуджених, порушував питання про його скасування та закриття кримінальної справи у зв’язку з відсутністю в діях ОСОБИ_1 та ОСОБИ_2 складу злочину. Зокрема, сторона захисту, серед іншого, вказувала, що місцевим судом не встановлено дійсної ринкової вартості оформленої у власність потерпілих нерухомості. Стверджував, що суд не дав належної оцінки тим обставинам, що на кредитні кошти, які потерпілі передавали ОСОБІ_1, було придбано нерухомість та/або земельні ділянки, які за вироком суду залишено у власності потерпілих, а також не взяв до уваги докази, надані захисником, про внесення ОСОБОЮ_1 до банку частини грошей на погашення кредитів. Наголошував на тому, що місцевий суд залишив поза увагою, що слідчим 30 березня 2012 року відмовлено в порушенні кримінальної справи стосовно ОСОБИ_2 за відсутністю складу злочину, передбаченого ст. 190 КК, оскільки остання не знала, що ОСОБА_1 шляхом обману та зловживання довірою займається заволодінням чужим майном, і що 24 вересня 2008 року заволоділа грошовими коштами ОСОБИ_3, що вказує, на думку захисника, про безпідставне засудження ОСОБИ_2 за аналогічні повторні шахрайські дії за попередньою змовою групою осіб з ОСОБОЮ_1. Крім того, в апеляційній скарзі захисника містилося прохання про проведення судового слідства по цій кримінальній справі. Апеляційний суд, залишаючи апеляцію захисника без задоволення, належним чином не перевірив усіх викладених у ній доводів та не дав на них обґрунтованих й вичерпних відповідей з посиланням на норми права. Так, апеляційний суд не перевірив і не спростував доводів сторони захисту про невстановлення судом дійсної ринкової вартості нерухомого майна та/або земельних ділянок, що надавалися позичальниками як засіб забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором. Зокрема, суд оцінив розмір збитків, спричинених потерпілим, сумою одержаних ними кредитів в банківській установі, не врахувавши при цьому повернутих сум за кредитними договорами на погашення кредиту та дійсної вартості придбаного у власність потерпілих та заставленого нерухомого майна. При цьому, поза увагою апеляційного суду залишилося те, що шахрайство – це форма заволодіння майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. При цьому шахрайство – це злочин з матеріальним складом, обов'язковою ознакою якого є настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяної шкоди, внаслідок заволодіння майном або придбання права на нього у відповідний спосіб. Без належної оцінки та аргументованих відповідей залишились і твердження сторони захисту про те, що на кредитні кошти, які потерпілі передавали ОСОБІ_1 було придбано нерухомість та/або земельні ділянки, які за вироком суду залишено у власності потерпілих. Крім того, апеляційний суд взагалі не розглянув та не навів жодних мотивів і висновків на спростування доводів захисника про те, що слідчим 30 березня 2012 року відмовлено в порушенні кримінальної справи стосовно ОСОБИ_2 за відсутністю в її діях складу злочину, передбаченого ст. 190 КК, за фактом шахрайських дій щодо ОСОБИ_3, через її необізнаність про наміри ОСОБИ_1 на заволодіння чужим майном шляхом обману та зловживання довірою. А тому, на думку захисника, безпідставним є засудження ОСОБИ_2 за аналогічні повторні шахрайські дій за попередньою змовою групою осіб з ОСОБОЮ_1 починаючи з 21 листопада 2007 року за епізодом заволодіння грошовими коштами щодо ОСОБИ_4.»