Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

«Прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий апеляційний розгляд справи щодо виправданого. Даючи свою оцінку доказам у справі, прокурор вказує на невідповідність висновків судів обох інстанцій фактичним обставинам справи, оскільки, на її думку, у діях виправданого є склади злочинів, передбачених ст. 364 ч. 2, ст. 367 ч. 2 КК та ст. 176 ч. 2 КК 1960 року. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 377 КПК 1960 року, оскільки в ухвалі не дано відповідь на всі доводи, наведені в апеляції прокурора, не проаналізовано усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Таке порушення закону, на думку прокурора, відповідно до ст. 370 КПК 1960 року є істотним та є підставою для скасування ухвали апеляційного суду. Верховний Суд ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи виправдувальний вирок суду першої інстанції щодо особи за апеляцією прокурора, врахував вимоги процесуального закону, навів в ухвалі відповіді на усі її доводи, які є аналогічними доводам касаційної скарги прокурора, зазначивши підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою, погодившись із висновками суду першої інстанції про невинуватість виправданого у вчиненні злочинів, передбачених ст. 364 ч. 2, ст. 367 ч. 2 КК та ст. 176 ч. 2 КК 1960 року. На підтвердження винуватості виправданого за ст.364 ч. 2, ст.367 ч. 2 КК, орган досудового слідства посилався на фактичні дані з протоколів виїмки з приміщення канцелярії по кримінальним справам районного суду. Згідно протоколів огляду вказаних кримінальних справ протоколи судових засідань в даних справах не підписані головуючим суддею – виправданим. Проте, в постанові слідчого про проведення виїмки було зазначено адресу її проведення, у той час як фактично виїмку кримінальних справ проведено за іншою адресою. Слідчим не було перевірено механізм переміщення кримінальних справ, що вилучалися з приміщення архіву, де був розміщений районний суд на час роботи виправданого, до приміщення канцелярії по, з урахуванням показань підозрюваного про те, що ним вироки по всіх справах були виготовлені у повному обсязі та передані для долучення до справ. Апеляційний суд обґрунтовано погодився із висновком суду першої інстанції про те, що фактичні дані протоколу виїмки у приміщенні районного суду, яким зафіксовано виявлення та вилучення обліково-статистичних карток на вказані вище кримінальні справи – форма № 3, у яких відсутня інформація про звернення вироків стосовно засуджених до виконання, не підтверджують вини виправданого за пред’явленим йому обвинуваченням в цій частині, оскільки обов’язок по веденню картотек, складання карток, зокрема і по формі №3 відповідно до Інструкції з діловодства у Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласному, міжобласному, Київському і Севастопольському міських, районному (міському) судах, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18 березня 1997 року за №82/1886, яка діяла з 1997 року по 08 квітня 2003 року, покладався на секретаря суду, а не на суддю. Не знайшло підтвердження і обвинувачення виправданого в частині невиготовлення та невручення ним судових рішень засудженим по конкретним справам. Свідки, які будучи працівниками прокуратури, підтримували державне обвинувачення в зазначених у обвинуваченні кримінальних справах, підтвердили, що судові засідання під головуванням судді - виправданого відбувалися відповіднодо вимог КПК, після закінчення судового слідства та судових дебатів і виступів підсудних з останнім словом, суд видалявся до нарадчої кімнати, по виходу з якої проголошувалось відповідне судове рішення, копії якого отримувалися та зберігалися у прокурорських наглядових провадженнях відповідних кримінальних справ. Такі показанні підтвердили й інші свідки, які брали участь в розгляді цих справ як секретарі судових засідань, захисники – адвокати та засуджені. Спростовуючи обвинувачення виправданого в цій частині, суд першої інстанції обґрунтовано послався на фактичні дані, що містяться у наглядових провадженнях прокуратури по зазначених кримінальних справах, жодне з яких не містить інформації щодо відсутності вироку, розгляду справи неналежним складом суду, проголошення суддею неповного тексту судового рішення по справі, невиготовлення та неотримання вироку у визначений законодавством строк. Щодо обвинувачення виправданого за ст. 176 ч. 2 КК 1960 року, апеляційний суд погодився з мотивами суду першої інстанції про недоведеність його вини у вчиненні вказаного злочину, з огляду на те, що вирішення заяви засудженої щодо зняття арешту з її майна обґрунтовано розглядалося суддею - виправданим в порядку, передбаченому ст.ст. 409, 411 КПК в редакції 1960 року, так як вирок щодо неї на момент розгляду заяви набрав законної сили, та за результатом розгляду якої було винесено 11 січня 1999 року відповідну постанову. Посилання прокурора на те, що суд першої інстанції не перевірив обставин отримання органом статистики інформації щодо засуджених осіб по тих епізодах, де в подальшому виправданому інкриміновано зловживання службовим становищем та службова недбалість, що виразилося у ненаданні стороні процесу копії вироку, незвернення вироку до виконання, складання неналежного вироку при розгляді кримінальних справ відносно засуджених, також не знайшли свого підтвердження, оскільки копії вироків відносно цих засуджених надходили до відповідного органу статистики по обліку засуджених осіб. Вказану обставину прокурор не заперечувала у своїй апеляції. Питання щодо оголошення показань, наданих під час досудового слідства, тих свідків, які не з’явилися в судове засідання безпосередньо, приймалося за згодою усіх учасників процесу, в тому числі і прокурора, і правдивість цих показань прокурором під сумнів не ставилася в апеляційній скарзі, а в ході апеляційного розгляду справи, прокурор, яка брала участь у розгляді справи судом першої інстанції, підтвердила, що питання про застосування до свідків, які не з’явилися до суду, положень ст.70 ч.»