Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 березня 2019 року

м. Київ

справа № 755/7529/16-к

провадження № 51-1481км18

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючої                                     ОСОБА_1 ,

суддів                                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання  ОСОБА_4 ,

прокурора                                       ОСОБА_5 ,

захисника                                        ОСОБА_6 ,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року у кримінальному провадженні щодо

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Шубині Стави Лисянського району Черкаської області, жителя АДРЕСА_1 ,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286  Кримінального кодексу України (далі – КК).

Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені обставини

За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року, залишеним без змін апеляційним судом, ОСОБА_7 було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, а на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і покладено на нього виконання обов`язків, передбачених ст. 76 КК.

Вирішено питання про речові докази та процесуальні витрати у кримінальному провадженні.

Суд визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні за викладених у вироку обставин, порушення правил безпеки руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілої.

Як установив суд, 22 вересня 2015 року об 11:13 ОСОБА_7 , керуючи екскаватором-навантажувачем (реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 ), рухаючись заднім ходом у дворі будинку № 31 на вул. А. Малишка у м. Києві, всупереч вимогам пунктів 1.5, 2.3б, 10.9 Правил дорожнього руху (далі – ПДР) виявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін, не переконався, що це не створить перешкоди або небезпеки для інших учасників руху, не звернувся по допомогу до інших осіб для забезпечення безпеки дорожнього руху, внаслідок чого здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_8 . У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП) потерпілій було завдано тяжких тілесних ушкоджень, від яких вона померла.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК), постановлені щодо ОСОБА_7 судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. На думку скаржника, призначене засудженому покарання із застосуванням інституту умовного звільнення є невиправдано м`яким, не відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі винного. Прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою допущені місцевим судом порушення ст. 65 КК та неправильне застосування ст. 75 цього Кодексу, необґрунтовано відмовив у задоволенні апеляційних вимог сторони обвинувачення, постановивши рішення без додержання приписів статей 370, 419 КПК.

Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду. Клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.

Позиції учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції прокурор не підтримав касаційну скаргу, захисник також заперечив проти її задоволення.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Висновки суду про подію злочину, доведеність винуватості ОСОБА_7 у його вчиненні та юридична-правова оцінка діяння за ч. 2 ст. 286 КК  у   касаційній скарзі  не заперечуються.

Доводи прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло за собою невиправдану м`якість заходу примусу та про незаконність постановлених щодо ОСОБА_7 судових рішень, не можна визнати прийнятними.

Як випливає із законодавчих приписів, значення заходу примусу для досягнення його мети (ст. 50 КК) визначається не лише його суворістю, а й справедливістю. Домірність покарання за злочин є проявом справедливості як однієї з основоположних засад кримінального провадження.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Виходячи з принципів співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.

За правилами ст. 75 КК у разі, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування заходу примусу з випробуванням, умотивувавши належним чином своє рішення.

У результаті перевірки кримінального провадження в порядку касаційної процедури було встановлено, що наведених вимог закону суди нижчих інстанцій не порушили.

Так, призначаючи засудженому покарання, місцевий суд, із висновком якого погодився апеляційний, урахував, що вчинений ОСОБА_7 злочин за класифікацією є тяжким, а за формою вини – необережним. Крім того, суд урахував особу винного, котрий уперше притягається до кримінальної відповідальності, на спеціальних обліках не перебуває, займається суспільно корисною діяльністю, позитивно характеризується, є єдиним годувальником у сім`ї, має на утриманні дружину та трьох неповнолітніх дітей, з яких одна – з інвалідністю з народження, визнав провину і висловив жаль з приводу завдання потерпілій тілесних ушкоджень та її смерті.

Урахувавши всі ці встановлені у провадженні фактичні дані, поведінку засудженого за період кримінального провадження, відсутність обставин, що обтяжують покарання, належним чином умотивувавши свою позицію, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість досягти мети попередження злочинів та виправлення ОСОБА_7 без ізоляції від суспільства за умови контролю за його поведінкою впродовж максимального іспитового строку, передбаченого ч. 4 ст. 75 КК.

Переконливих доводів про протилежне в касаційній скарзі не наведено, а закон України про кримінальну відповідальність не містить заборони  застосування  ст. 75 КК за тяжкий необережний злочин у разі настання наслідків у виді смерті.

Крім того, не залишив поза увагою суд й змісту допущених засудженим порушень ПДР, адже саме з огляду на їх характер ОСОБА_7 було позбавлено права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, і таке додаткове покарання йому належить відбувати реально.

Застосування від імені держави до особи, визнаної винною, заходу примусу відноситься до дискреційних повноважень суду, які з додержанням засад верховенство права та законності було реалізовано при постановленні вироку в цьому провадженні.

Правових підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через  м`якість і таким, що  є недостатнім для досягнення його мети, колегія суддів не вбачає.

Крім того, аналогічні за змістом доводи щодом`якості призначеного ОСОБА_7 покарання через неправильне застосування до останнього інституту умовного звільнення були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанції, який належно розглянув подану скаргу прокурора і вмотивовано відмовив у її задоволенні, навівши докладне обґрунтування прийнятого рішення. Ухвала апеляційного суду не суперечить положенням статей 370, 419 КПК.

Істотних порушень норм матеріального та процесуального права, які тягнуть за собою обов`язкове скасування оскаржених вироку та ухвали при розгляді кримінального провадження в суді касаційної інстанції, не встановлено.

Тому подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, п. 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), колегія суддів

у х в а л и л а:

Вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора – без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_2                                         ОСОБА_1                                 ОСОБА_3