Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

12 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 752/2549/15-к

провадження № 51-7807 км 18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                    ОСОБА_1 ,

суддів                                                ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання   ОСОБА_4 ,

прокурора                                       ОСОБА_5 ,                                                              захисника                                              ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора                          ОСОБА_7 , який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 червня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за                         № 12014100010007977, за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особи без громадянства, котрий народився у с. Червона Гірка Григоріопільського району Республіки Молдова, без реєстрації на території України, без постійного місця проживання, судимого 10 грудня 2008 року Приморським районним судом міста Одеси за ч. 2 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 186 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Органом досудового розслідування ОСОБА_8 обвинувачувався у тому, що він 05 травня 2012 року приблизно о 23.45, перебуваючи у першому під`їзді будинку на АДРЕСА_1 , діючи повторно, з метою незаконного заволодіння чужим майном, шляхом ривка відкрито викрав з рук ОСОБА_9 мобільний телефон, заподіявши потерпілому матеріальну шкоду на суму 1200 грн.

16 вересня 2014 року у період часу з 03.00 до 04.00 ОСОБА_8 , перебуваючи за місцем свого тимчасового проживання у квартирі АДРЕСА_2 , в ході конфлікту, діючи умисно, наніс ОСОБА_10 дерев`яним стільцем, руками та ногами численних ударів по голові, шиї, тулубу, кінцівках, заподіявши потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, від яких він помер.

Такі дії ОСОБА_8 органом досудового розслідування були кваліфіковані відповідно за ч. 2 ст. 186 КК, як відкрите викрадення чужого майна, вчинене повторно, та за ч. 2 ст. 121 КК, як заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 28 листопада 2016 року ОСОБА_8 визнано невинуватим у висунутому обвинуваченні за                             ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 186 КК та виправдано у зв`язку з недоведеністю, що злочини вчинено обвинуваченим.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 червня 2018 року вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_7 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_8 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Вважає, що зібрані у кримінальному провадженні докази  обвинувачення є допустимими та достатніми для доведення винуватості ОСОБА_8 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 186 КК. Натомість вказані докази у своїй сукупності не отримали правильної оцінки суду першої інстанції, який, не навівши переконливих мотивів прийнятого рішення, дійшов необґрунтованого висновку про необхідність виправдання обвинуваченого. Апеляційний суд в порушення вимог ст. 404, ст. 419 КПК доводів апеляційної скарги прокурора належним чином не перевірив, доказів                                 в апеляційному порядку повторно не дослідив та безпідставно залишив виправдувальний вирок щодо ОСОБА_8 без зміни.

Позиції учасників судового провадження

У письмовому запереченні на касаційну скаргу прокурора захисник                    ОСОБА_6 вказав на законність і обґрунтованість судових рішень щодо ОСОБА_8 та просив залишити їх без зміни.

В судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 підтримав касаційну скаргу прокурора. Захисник ОСОБА_6 заперечив проти задоволення касаційної скарги.

Мотиви Суду

За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку                  і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та,                      в установлених КПК випадках, – на потерпілого.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в основу обвинувачення ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 121 КК органом досудового розслідування покладено показання потерпілої ОСОБА_11 , свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , дані протоколів слідчих дій та висновки судових експертиз; а в основу обвинувачення за ч. 2 ст. 186 КК – показання потерпілого ОСОБА_9 та дані протоколів слідчих дій.

Дослідивши зазначені докази, надавши кожному з них і їм у сукупності належну оцінку з точки зору належності, допустимості й достатності для прийняття відповідного процесуального рішення, суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність вчинення ОСОБА_8 вказаних злочинів.

Такий висновок суду достатньо мотивований й ґрунтуються на даних, які були належним чином перевірені в судовому засіданні та змістовно наведені у вироку.

В судовому засіданні ОСОБА_8 заперечив свою причетність до вчинення інкримінованих йому злочинів. Зокрема, за фактом спричинення потерпілому                  ОСОБА_10 тяжких тілесних ушкоджень дав послідовні показання про те,                   що під час проживання у квартирі потерпілого він часто ставав свідком, як до ОСОБА_10 приходили безхатченки. 16 вересня 2014 року приблизно                           о 03.00-04.00, повертаючись додому з нічного клубу, ОСОБА_8 почув шум             у квартирі. Коли зайшов, то побачив там незнайомого чоловіка, який бив ОСОБА_10 стільцем. ОСОБА_8 намагався його затримати, однак не зміг і той утік. Перепитавши у ОСОБА_10 за самопочуття та вирішивши, що швидка медична допомога йому не потрібна, ОСОБА_8 ліг спати.                                          За фактом викрадення у потерпілого ОСОБА_9 мобільного телефону ОСОБА_8 повідомив,  що придбав вказаний телефон 05 травня 2012 року  за 250 грн у двох невідомих хлопців.

При цьому будь-які об`єктивні дані, які б спростовували такі показання  ОСОБА_8 та поза усяким розумним сумнівом свідчили про вчинення ним інкримінованих злочинів, в матеріалах кримінального провадження відсутні. Надані стороною обвинувачення та досліджені в судовому засідання докази такої інформації не містять.

Так, потерпіла ОСОБА_11 , яка є матір`ю загиблого, та допитані в якості свідків працівники міліції ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14                     та ОСОБА_15 жодним чином не доводять вини ОСОБА_8 в умисному заподіянні потерпілому ОСОБА_10 тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть, оскільки ніхто з них не був безпосереднім очевидцем події. Їхні покази стосуються обставин, які мали місце після вчинення злочину, характеристики ОСОБА_8 і ОСОБА_10 , та гуртуються переважно                    на припущеннях. При цьому ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14                    та ОСОБА_15 є працівниками правоохоронних органів, а тому обставини, які стали їм відомі з чужих слів, в тому числі з показань ОСОБА_8 під час здійснення ними кримінального провадження, згідно з вимогами ч. 7 ст. 97 КПК не можуть бути визнані допустимими доказами. Дані медичної документації та висновки судових експертиз підтверджують лише факт заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, механізм їх заподіяння, проте жодним чином не доводять, що такі тілесні ушкодження потерпілому завдав саме ОСОБА_8 . Крім того, суд правильно зазначив у вироку, що досудове розслідування кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_8 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, здійснено з порушенням права обвинуваченого на захист, оскільки до участі у кримінальному провадженні не було залучено перекладача, в той час як ОСОБА_8 є уродженцем Молдови, особою без громадянства, української мови не розуміє.

Таким чином, встановивши відсутність у матеріалах кримінального провадження допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про вчинення ОСОБА_8 злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, суд обґрунтовано виправдав                   ОСОБА_8 за цим обвинуваченням.

Також, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи прокурора про безпідставне, на його думку, виправдання ОСОБА_8 за обвинуваченням                   у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК. Так, єдиним доказом                            на спростування показань сторони захисту про те, що вилучений                                        в ОСОБА_8 мобільний телефон він не викрадав, а придбав за 250 грн                     у невідомих осіб, є показання потерпілого ОСОБА_9 , який в судовому засіданні вказав на ОСОБА_8 як на особу, яка відкрито викрала у нього телефон. Разом з тим, надаючи оцінку таким показанням потерпілого, суд обґрунтовано поставив їх під сумнів, оскільки вони суперечать встановленим за результатами судового розгляду фактичним обставинам кримінального провадження, за яких у конкретній обстановці вчинення злочину потерпілий об`єктивно не спроможний був розгледіти крадія. Враховуючи, що зазначені обставини не оспорювались потерпілим ОСОБА_9 ні в апеляційному,               ні в касаційному порядку, тому колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про недоведеність поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_8 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК.

Вирок місцевого суду є законним, обґрунтованим та відповідає вимогам                        ст. 374 КПК.

Переглянувши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд дав належну оцінку доводам апеляційної скарги прокурора, зокрема й тим, на які прокурор послався у касаційній скарзі, та обґрунтовано визнав їх неспроможними.

Ухвала апеляційного суду належним чином вмотивована та відповідає вимогам                         ст. 404, ст. 419 КПК.

Переконливих доводів на спростування висновків місцевого та апеляційного суду про відсутність в матеріалах кримінального провадження достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_8 у вчиненні злочинів, передбачених                           ч. 2 ст. 121 та ч. 2 ст. 186 КК прокурор у касаційній скарзі не навів.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були                        б підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, не встановлено.

За таких обставин, касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, суд

ухвалив:

Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 червня 2018 року щодо ОСОБА_8 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора – без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                                         ОСОБА_2                                    ОСОБА_3