Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 756/14096/18

провадження № 51-2508км24

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

потерпілого ОСОБА_6 ,

представника потерпілих ОСОБА_7 ,

захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

виправданих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора ОСОБА_5 , представника потерпілих ОСОБА_6 та ОСОБА_12 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу Київського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42017020000000033 від 19 січня 2017 року, за обвинуваченням

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженку м. Новомосковська Дніпропетровської області, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ст. 340, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ст. 340, ч. 3 ст. 27 ч. 2 ст. 376-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України);

ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Києва, який проживає за адресою: АДРЕСА_2 ,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 28, ст. 340 КК України.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 07 січня 2025 року ОСОБА_10 визнано невинуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ст. 340, ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 27 ч. 2 ст. 28 ст. 340 КК України, за обвинуваченням, яке підтримує прокурор, та у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених за ч. 2 ст. 28 ст. 340 КК України, яке підтримують потерпілі, та виправдано її на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв`язку із недоведеністю, що в діянні останньої є склад цих кримінальних правопорушень; визнано невинуватою у вчинені нею кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 376-1 КК України (у редакції від 05 червня 2009 року) за обвинуваченнями, яке підтримує прокурор та у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 376-1 КК України (у редакції від 05 червня 2009 року) за обвинуваченнями, яке підтримують потерпілі, та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку із недоведеністю вчинення нею вказаних кримінальних правопорушень

Цим же рішенням ОСОБА_11 визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 28 ст. 340 КК України за обвинуваченням, яке підтримує прокурор, та у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ст. 340 КК України, за обвинуваченнями, яке підтримують потерпілі, та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку із недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад зазначених кримінальних правопорушень.

Вирішено питання щодо речових доказів.

Відповідно до вказаного вироку (за обставин детально наведених у судовому рішенні), ОСОБА_10 обвинувачувалася в тому, що в січні 2014 року вчинила закінчений замах на незаконне перешкоджання організації та проведенню мітингів і демонстрацій, вчинене службовою особою; втручалася в роботу автоматизованої системи документообігу суду, вчинене службовою особою, яка має право доступу до цієї системи, вчинене за попередньою змовою групою осіб;не раніше 11 березня 2014 року незаконно перешкоджала організації та проведенню мітингів і демонстрацій, вчинене службовою особою за попередньою змовою групою осіб; організувала несанкціоновані дії з інформацією, що міститься в автоматизованій системі документообігу суду, та інше втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду, вчинені службовою особою, яка має право доступу до цієї системи, за попередньою змовою групою осіб.

Крім того, ОСОБА_11 обвинувачувався в тому, що у січні 2014 року вчинив закінчений замах на незаконне перешкоджання організації та проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, вчиненого службовою особою, за попередньою змовою групою осіб; не раніше 11 березня 2014 року незаконно перешкоджав організації проведенню мітингів і демонстрацій, вчинене службовою особою за попередньою змовою групою осіб.

Київський апеляційний суд ухвалою від 19 лютого 2026 року апеляційні скарги прокурора ОСОБА_5 , представника потерпілих ОСОБА_7 залишив без задоволення, а вирок Оболонського районного суду м. Києва від 07 січня 2025 року - без змін.

Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_5 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування доводів поданої касаційної скарги зазначає, що апеляційний суд:

· не надав належної відповіді на доводи прокурора щодо показань потерпілих ОСОБА_6 та ОСОБА_12 , зокрема, стосовно фактичної відсутності події адміністративних правопорушень, передбачених ст. 122-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Стверджує, що ОСОБА_6 у письмових поясненнях, наданих в межах справи про адміністративне правопорушення, зазначав, що вимоги про зупинку автомобіля не було, що могли підтвердити свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , водночас єдиними доказами його вини стали протокол про адміністративне правопорушення та рапорт інспектора. Звертає увагу на те, що потерпілий ОСОБА_12 також заперечував факт вимоги про зупинку транспортного засобу та клопотав витребування відеозаписів з магазину " Метро " й АЗС " ОККО " на підтвердження його перебування в іншому місці у час, зазначений у протоколі. Наголошує, що вказане мало значення для перевірки, чи існували достатні докази події правопорушення, чи були підстави для відмови в дослідженні доказів, поданих потерпілими, чи обґрунтовано була надана перевага протоколам і рапортам працівників ДАІ , а також чи могло призначення найсуворішого адміністративного стягнення розцінюватися лише як реалізація суддівської дискреції;

· не звернув уваги на доводи сторони обвинувачення щодо втрати матеріалів стосовно ОСОБА_6 і ОСОБА_12 та протестного контексту справ про притягнення останніх до адміністративної відповідальності. Вкотре зауважує, що апеляційний суд не врахував поведінку виправданих під час розгляду справ про адмінстративні правопорушення (відмові в дослідженні доказів, наданих потерпілими, неврахування відсутності прямих доказів), безальтернативний авторозподіл справи щодо ОСОБА_12 , призначення потерпілим найсуворішого адміністративного стягнення, подальшої втрати саме цих матеріалів. Стверджує, що ОСОБА_10 була обізнана про зв`язок справи з протестними подіями 29 грудня 2013 року, відсутність достатньої сукупності доказів для висновку про наявність події адміністративного правопорушення та винуватості ОСОБА_6 ;

· допустив суперечливих висновків, адже з одного боку відхилив доказове значення рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя та Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) щодо ОСОБА_10 , а з іншого послався на висновок Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції ВРП, яким встановлено відсутність зв`язку постанови ОСОБА_11 від 21 січня 2014 року у справі № 372/333/14-п щодо ОСОБА_12 з переслідуванням і покаранням учасників мирних зібрань;

· не врахував, що ОСОБА_11 усвідомлював, що адміністративний матеріал стосувався подій, пов`язаних з організованим рухом учасників автопоходу до "Межигір`я", адже про це свідчили дата та місце події, характер адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, організований рух колони транспортних засобів у напрямку "Межигір`я", використання учасниками акцій державної символіки, символіки Європейського Союзу та медійне висвітлення цих подій, що об`єктивно вказувало на зв`язок справи ОСОБА_12 з акціями протесту Автомайдану. Зауважує, що ці обставини мали оцінюватися у взаємозв`язку з відомостями про зміну спеціалізації суддів, безальтернативний розподіл справи № 372/333/14-п саме на ОСОБА_11 , відсутність даних про зовнішнє втручання в автоматизовану систему документообігу суду, відмову у витребуванні відеозаписів із магазину " Метро " та автозаправки " ОККО ", призначення ОСОБА_12 найсуворішого адміністративного стягнення, а також подальше зникнення матеріалів адміністративної справи. Наголошує, що цей суд безпідставно оцінив показання ОСОБА_12 як звичайну незгоду з результатом адміністративного провадження, необґрунтовано зосередився на відсутності доказу приватної зацікавленості ОСОБА_11 , запереченнях обвинувачених і помилковому посиланні на презумпцію правомірності протоколу ДАІ.

· не дав відповіді на доводи прокурора про те, що експертиза від 05 лютого 2024 року не містила повноцінного технічного дослідження КП "Д-3", не ґрунтувалася на дослідженні необхідних об`єктів і не могла сама по собі підтверджувати реальність стороннього втручання в АСДС. Зазначає, що суд апеляційної інстанції фактично поклав на сторону обвинувачення обов'язок доводити відповідність або невідповідність КП "Д-3" нормативним вимогам у сфері технічного захисту інформації та саме з цього зробив висновок про недоведеність втручання в автоматизовану систему документообігу суду. Стверджує, що висновок про технічну незахищеність системи не є логічним спростуванням фактичних даних про внесення відповідних змін до АСДС та їх результат. До того ж апеляційний суд належним чином не оцінив обставини послідовного виключення суддів із відповідної категорії справ, включення судді ОСОБА_11 до цієї категорії безпосередньо перед розподілом саме на нього, а також подальше відновлення спеціалізації інших суддів після такого розподілу. Наголошує, що версія про можливе втручання сторонніх осіб у роботу АСДС мала характер припущення;

· не дослідив зміст постанови від 19 грудня 2019 року про закриття кримінального провадження№42018000000001444 за ч. 1 ст. 367, ч. 1 ст. 396 КК України, яке стосувалося втрати справ про адміністративні правопорушення № 372/41/14-п та № 372/333/14-п. Зауважує, що підстави прийняття цієї постанови не базувалися на спростуванні самого факту втрати матеріалів вказаних справ;

· не звернув увагу на помилкове посилання суду першої інстанції на рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 у справі № 1-305/2019(7162/19) та рішення ЄСПЛ у справі "Геленідзе проти Грузії";

· не врахував, що предметом перевірки суду мало бути не питання "неправосудності" постанов про притягнення до адміністративної відповідальності, а те, чи підтверджується сукупністю доказів, що обвинувачені, використовуючи процедуру розгляду справ за ст. 122-2 КУпАП, діяли з умислом на перешкоджання участі осіб у протестних акціях;

· замість належної перевірки доведеності зміненого обвинувачення за ст. 340 КК України надав визначального значення самійперекваліфікації кримінального правопорушення зі ст. 375 на ст. 340 КК України;

· був упередженим, адже, всупереч ч. 3 ст. 404 КПК України, лише частково задовольнив клопотання прокурора про повторне дослідження доказів. Разом з тим не навів належних і достатніх мотивів такого процесуального рішення.

У касаційних скаргах представник потерпілих - адвокат ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування доводів поданої касаційної скарги зазначає, що:

· під час розгляду справ про адміністративні правопорушення судді ОСОБА_10 та ОСОБА_11 не виконали вимог законодавства, передбачені нормами ст. 245, ст. 247, ст. 251, ст. 252, ст. 280 КУпАП. Зокрема, не навели підстав для надання переваги протоколу про адміністративне правопорушення та рапорту інспектора ДПС, порівняно з поясненням осіб, що притягувалися до адміністративної відповідальності, та застосували найбільш суворе стягнення всупереч загальнопоширеній практиці, не зазначили які обтяжуючі обставини призвели до такого рішення. Стверджує, що в судовому засіданні ОСОБА_12 повідомляв судді ОСОБА_11 , про наявність відеодоказів того, що під час вчинення адмінправопорушення, він перебував у іншому місці, а ОСОБА_6 відповідно клопотав про допит свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , які б могли підтвердити його пояснення, однак вказані клопотання задоволені не були;

· порушення, допущені в ході адміністративного провадження щодо ОСОБА_6 зафіксовані у рішенні Другої дисциплінарної палати ВРП від 23 жовтня 2017 року № 3378/2дп/15-17 стосовно ОСОБА_10 та у рішеннях суду за позовом ОСОБА_6 до начальника відділу ДАІ РВ ГУ МВС України в Київській області ОСОБА_15 про визнання дій протиправними (справа № 372/316/14-а). Зокрема, ВРП встановила, що суддя ОСОБА_10 не обґрунтувала підстав надання переваги протоколу про адміністративне правопорушення та рапорту інспектора ДПС , а також не дослідила пояснення правопорушника;

· ОСОБА_10 та ОСОБА_11 проігнорували частину обставин справ про адміністративні правопорушення з метою умисного притягнення завідомо невинуватих осіб до відповідальності у зв`язку з їхньою участю в акції протесту. Наголошує, що подібні рішення у період масових акцій протесту 2014 року носили систематичний характер;

· суди попередніх інстанцій дійшли безпідставного висновку про те, що після визнання неконституційною норми ст. 375 КК України дії суддів, пов`язані зі здійсненням правосуддя, фактично не можуть бути предметом кримінально-правової оцінки за ст. 340 та ст. 364 КК України, адже Конституційний Суд України не стверджував про неможливість притягнення суддів до кримінальної відповідальності загалом;

· місцевий суд дійшов помилкового висновку, що прокурор не мав права змінювати обвинувачення в суді у зв`язку з визнанням ст. 375 КК України неконституційною, адже такі дії прокурора не суперечать загальним засадам кримінального процесу та сприяють досягненню його завдань, визначених у ст. 2 КПК України;

· суди попередніх ланок помилково ототожнили кримінально-правову оцінку дій виправданих із переглядом судових рішень у позапроцесуальному порядку та залишили поза увагою те, що ухвалення суддею рішення може бути способом перешкоджання масовим заходам протесту. Зауважує, що кримінальне правопорушення, передбачене ст. 340 КК України, вважається закінченим з моменту вчинення всіх необхідних дій, а не з моменту настання наслідків (реального припинення масових заходів). Наголошує, що судам необхідно було надати оцінку тому, що ОСОБА_10 та ОСОБА_11 розуміли ситуацію, за якої були вчиненні адміністративні правопорушення, виходячи з обставин, які існували станом на січень 2014 року;

· вчинення під керівництвом ОСОБА_10 злочину, передбаченого ст. 376-1 КК України, зокрема, підтверджує факт підпорядкування їй ОСОБА_16 , коло посадових обов`язків останньої та порядок обробки вхідних документів, що є підставою для відкриття нових судових справ, а також відносини, що склалися в колективі Обухівського районного суду (конфлікт ОСОБА_10 з більшістю суддів, крім ОСОБА_11 ).

Автори касаційних скарг стверджують, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК України.

На адресу Суду надійшли заперечення виправданих ОСОБА_10 та ОСОБА_17 , в яких останні виказали свою незгоду з доводами касаційних скарг та просили оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без зміни. Зокрема, зауважили, що зміст доводів прокурора та представника потерпілих зводиться до невідповідності висновків судів попередніх інстанцій фактичним обставинам кримінального провадження, що перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 касаційні скарги підтримав та просив їх задовольнити.

Потерпілий ОСОБА_6 та його представник - адвокат ОСОБА_7 просили скасувати рішення апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Виправдані ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , а також захисники останнього - адвокати ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , щодо задоволення касаційних скарг заперечували, просили оскаржуване судове рішення залишити без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невинуватість ОСОБА_10 та ОСОБА_11 у зв`язку з недоведеністю наявності в діях останніх складу інкримінованих їм кримінальних правопорушень.

Водночас такого переконання суди дійшли на підставі результатів оцінки безпосередньо досліджених в судовому засіданні місцевого суду доказів, зокрема, показань потерпілих ОСОБА_6 , ОСОБА_12 , свідків ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_15 , експерта ОСОБА_35 , а також низки письмових доказів, зміст яких детально викладений в оскаржуваних судових рішеннях.

Так, вирішуючи питання оцінки доказів та доведеності пред`явлених ОСОБА_10 та ОСОБА_11 обвинувачень, суди обґрунтовано зазначили, що зміст їхніх редакцій, які підтримувалися з одного боку прокурором, а з іншого потерпілими, свідчить про те, що вони стосуються одних і тих самих подій, обставин та осіб, а також обґрунтовуються єдиним сукупним обсягом доказів та відрізняються лише правовими позиціями цих учасників судового провадження щодо юридичної підстави кваліфікації, та як наслідок, до підтримання обвинувачення у різних обсягах, де головною відмінністю є їхня юридична, а не фактична складова.

Тож суди попередніх інстанцій, оцінюючи обидва обвинувачення, дійшли переконання про їхню недоведеність зі спільних підстав та мотивів, тому необхідність у наданні окремого правового аналізу обґрунтованості виправдування ОСОБА_10 та ОСОБА_11 відсутні.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, відповідно до висунутого ОСОБА_10 обвинувачення за статтею 340 КК України (потерпілий ОСОБА_6 ), вона, будучи суддею у справі про адміністративне правопорушення, свавільно зловживаючи повноваженнями судді, переслідуючи мету незаконного перешкоджання організації та проведення мітингів і демонстрацій, грубо порушила норми закону та у справі про адміністративне правопорушення №372/41/14-п (провадження № 3-35/14) ухвалила безпідставне судове рішення про визнання ОСОБА_6 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, яке у подальшому було скасовано судом апеляційної інстанції.

У той же час змістом оскаржуваних судових рішень підтверджується, що суди надали оцінку постанові судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_10 від 10 січня 2014 року у справі № 372/41/14-п (№ 3-35/14), відповідно до якої ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, та піддано адміністративному стягненню у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на 6 місяців за те, що він 29 грудня 2013 року о 12:30 на 20 кілометрі автомобільної дороги Київ - Овруч, керуючи автомобілем Форд, н.з. НОМЕР_1 , не виконав вимогу про зупинку, подану інспектором ДАІ за допомогою жезла та свистка, чим порушив вимоги п. 2.4 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР). Разом з тим, судами попередніх ланок було встановлено, що ОСОБА_6 вину свою не визнав, просив закрити провадження у справі та пояснив, що того дня він був на Майдані Незалежності в м. Києві і близько 13:00 з Європейської площі колона автомобілів, в тому числі і він, дійсно виїхала в напрямку с. Нові Петрівці, на виїзді з міста Києва на КП його автомобіль було зупинено інспектором ДАІ, але не о 12:30, а близько 13:45, на що він зупинився та надав документи для огляду, після чого, оскільки у працівників ДАІ не виникло претензій з приводу порушення ним ПДР, він продовжив рух в напрямку с. Нові Петрівці; під час подальшого руху працівниками ДАІ жодних вимог про зупинку автомобіля не подавалося; доїхавши до с. Нові Петрівці біля повороту на "Межигір`я", він приблизно годину побув в зазначеному населеному пункті, після чого повернуся додому, а через декілька днів після цього до нього додому прийшов працівник ВДАІ Обухівського РВ ГУ МВС ОСОБА_15 та вручив йому копію протоколу про адміністративне правопорушення. Втім суддя ОСОБА_10 , відхиляючи твердження ОСОБА_6 про його невинуватість, послалась на наявні в матеріалах справи протокол про адміністративне правопорушення серії АГ2 № 124921 від 04 січня 2014 року та рапорт інспектора ДПС ОСОБА_36 від 30 грудня 2013 року. Крім того, суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що зі змісту вказаної постанови вбачається, що ОСОБА_6 також повідомив суд про те, що факт відсутності з боку працівників ДАІ вимоги про зупинку його автомобіля можуть підтвердити свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які в цей час перебували в автомобілі разом з ним, однак суддя ОСОБА_10 у допиті свідків відмовила та зазначила про відсутність правових підстав для їхнього виклику, оскільки обставини, на підтвердження яких ОСОБА_6 просив їх допитати, не стосуються предмету доказування, ураховуючи, що вказані останнім особи не були зазначені ним в якості свідків ні в протоколі, ні в письмових поясненнях по суті правопорушення.

Проаналізувавши зміст, структуру та форму вказаної постанови судді ОСОБА_10 щодо ОСОБА_6 , суди встановили, що вона відповідає чинним на час розгляду справи вимогам ст. ст. 283 та 284 КУпАП щодо змісту, форми та виду судового рішення у справі про адміністративне правопорушення, а також змісту диспозиції та санкції статті 122-2 КУпАП (в редакції, що діяла на момент правозастосування), якою було встановлено відповідальність за невиконання водіями вимог працівника міліції про зупинку транспортного засобу та передбачено стягнення, зокрема, у виді позбавлення права керування транспортними засобами на строк до шести місяців.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій слушно зазначили, що суддя ОСОБА_10 розглянула справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_6 з дотриманням вимог КУпАП щодо предметної, інстанційної та територіальної підсудності на підставі і у межах належного процесуального приводу - протоколу про адміністративне правопорушення, який складено уповноваженою на такі дії службовою особою. Водночас апеляційний суд доречно зауважив, що суддею ОСОБА_10 було дотримано належну судову процедуру щодо підготовки справи до розгляду, її призначення, проведено судовий розгляд за участю зацікавленої особи та у визначений КУпАП розумний строк, вислухано пояснення особи, що притягувалась до адміністративної відповідальності, розв`язано клопотання щодо виклику свідків, досліджено наявні докази, проголошено постанову, роз`яснено порядок її оскарження та вручено її копію.

Отже апеляційний суд обґрунтовано погодився з місцевим судом, який дійшов переконання про те, що під час розгляду справи про адміністративне правопорушення № 372/41/14-п щодо ОСОБА_6 суддею ОСОБА_10 не були допущені очевидні порушення норм процесуального або матеріального права, які б дозволяли стверджувати про зловживання нею своїми службовими повноваженнями під час здійснення правосуддя у рамках відповідної судової процедури та використання таких повноважень для цілей, не пов`язаних із завданнями КУпАП.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що у подальшому, постановою Апеляційного суду Київської області від 17 березня 2014 року у справі про адміністративне правопорушення № 372/41/14-п (провадження № 33/780/81/14) постанову судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_10 від 10 січня 2014 року щодо ОСОБА_6 скасовано на підставі ст. 4 Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року та ОСОБА_6 звільнено від адміністративної відповідальності, а провадження у справі закрито.

Проаналізувавши зміст зазначеної постанови апеляційного суду, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що єдиною підставою для скасування постанови від 10 січня 2014 року, винесеної суддею ОСОБА_10 , було звільнення ОСОБА_6 від адміністративної відповідальності на підставі статті 4 Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року, а не порушення норм матеріального чи процесуального права суддею ОСОБА_10 , ураховуючи, що суд апеляційної інстанції не надавав оцінку постанові судді ОСОБА_10 на предмет невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи або ж неповноті проведеного розгляду, цей суд також не констатував порушення порядку розгляду справи або ж будь-яких інших істотних порушень вимог закону, в тому числі і право ОСОБА_6 на захист.

У цьому контексті суди звернули увагу й на те, що ОСОБА_6 лише 17 березня 2014 року вперше чітко зазначив, що він є учасником масових акцій протесту,водночас подібних заяв не робив ні в апеляційній скарзі, ні тим більше під час розгляду суддею ОСОБА_10 матеріалів справи про адміністративне правопорушення.

Отже, надавши оцінку наявним у матеріалах кримінального провадження доказам, місцевий суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, встановив, що жоден з них не підтверджує того, що суддя ОСОБА_10 була обізнана про те, що ОСОБА_6 був учасником протестної акції, яка мала місце 29 грудня 2013 року та полягала в автопробігові до резиденції " Межигір`я ", а тим більше, що притягнення останнього до адміністративної відповідальності суддя ОСОБА_10 пов`язувала не з вчиненням ним адміністративного правопорушення, а з його участю у протестних акціях, переслідуючи його таким способом за громадянську позицію.

Суди також доречно зауважили, що матеріали кримінального провадження не містять жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували те, що як на момент одержання для розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_6 , так і під час розгляду цієї справи та ухвалення у ній рішення по суті, суддя ОСОБА_10 знала або ж могла знати, що протокол про адміністративне правопорушення серії АГ2 № 124921 від 04 січня 2014 року та рапорт інспектора ДПС ОСОБА_36 від 30 грудня 2013 року містять недостовірну, штучно створену або сфальсифіковану інформацію.

З огляду на викладені обставини, колегія суддів уважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що стороною обвинувачення не доведено наявності умисної протиправної узгодженості дій працівників ДАІ і судді ОСОБА_10 та направленість таких дій на безальтернативне безпідставне притягнення до адміністративної відповідальності потерпілого ОСОБА_6 як учасника протестної акції. До того ж, як слушно звернув увагу апеляційний суд, викладені у змісті обвинувачення твердження про керованість з боку невстановлених осіб з числа представників виконавчої влади та правоохоронних органів процесом притягнення до адміністративної відповідальності протестувальників, зокрема, і потерпілого ОСОБА_6 , також не підтверджені будь-якими доказами.

Зі свого боку Верховний Суд уважає безпідставними доводи касаційних скарг про те, що судове рішення стосовно ОСОБА_6 за ст. 122-2 КУпАП було ухвалено всупереч судової практики в подібних справах, застосованої безпосередньо суддею ОСОБА_10 та іншими суддями Обухівського районного суду Київської області , оскільки судді, діючи в межах наданих їм законом дискреційних повноважень та враховуючи специфіку конкретних проваджень, не зв`язані своїми висновками чи висновками інших суддів у подібних провадженнях.

Варто зауважити, що поза увагою суду апеляційної інстанції не залишилося і рішення Дисциплінарної палати ВРП від 23 жовтня 2017 року № 3378/2дп/15-17, відповідно до якого ВРП було розглянуто дисциплінарну справу, відкриту за заявою ОСОБА_6 та прийнято рішення про притягнення судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_10 до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади. Разом з тим ВРП дійшла висновку, що в ході розгляду справи № 374/41/14-п та ухвалення постанови від 10 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_6 до адміністративної відповідальності за статтею 122-2 КУпАП суддя ОСОБА_10 допустила порушення законодавства, які свідчать про наявність в її діях ознак грубого нехтування обов`язками судді, що є несумісним з його статусом. У той же час ВРП в у своєму рішенні визначила, що підставою дисциплінарної відповідальності судді є встановлені під час перевірки Другою Дисциплінарною палатою ВРП істотні порушення норм процесуального законодавства, які свідчать про наявність в її діях ознак грубого нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді, а також порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів. Встановлені обставини свідчать про порушення присяги та кваліфіковані як істотний дисциплінарний проступок. У рішенні ВРП зазначено, що діяння судді ОСОБА_10 полягали, зокрема, в тому, що суддя не обґрунтувала підстав надання переваги протоколу про адміністративне правопорушення та рапорту інспектора ДПС як доказам у справі про вчинення адміністративного правопорушення; суддя не дослідила належним чином пояснень ОСОБА_6 , щодо якого нею прийнято рішення про притягнення до адміністративної відповідальності, також вона відмовила у задоволенні клопотання ОСОБА_6 про допит свідків у суді, які згідно з його поясненнями, перебували в автомобілі разом з ним під час зупинки та могли підтвердити факт відсутності з боку працівників ДАІ вимог про зупинку. Крім цього, суддя ОСОБА_10 не мотивувала свого висновку про неможливість застосування більш м`якого виду адміністративного стягнення, а також дослідила лише докази, які були надані стороною обвинувачення, не взявши до уваги та не заслухавши докази сторони захисту, без належного обґрунтування мотивів їх відхилення, чим проігнорувала принцип презумпції невинуватості особи.

Надалі, рішенням ВРП від 21 грудня 2017 року № 4232/0/15-17 залишено без змін рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 23 жовтня 2017 року № 3378/2дп/15-17 "Про притягнення судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_10 до дисциплінарної відповідальності", яке відповідно було залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2018 року (справа № 11-63сап18). Згодом рішенням ВРП від 25 січня 2018 року № 172/0/15-18 ОСОБА_10 звільнено з посади судді Обухівського районного суду Київської області на підставі п. 3 ч. 6 ст. 126 Конституції України у зв`язку із вчиненням істотного дисциплінарного проступку, грубим чи систематичним нехтуванням обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що дисциплінарний проступок та кримінальне правопорушення не є тотожними поняттями, і цілком можливим є притягнення особи за одні й ті самі дії і до дисциплінарної, і до кримінальної або адміністративної відповідальності, однак питання про вину особи у вчиненні злочину (кримінального правопорушення), наявність складу кримінального правопорушення, безумовно, може вирішити лише суд, а дисциплінарне провадження не може підміняти кримінальне провадження. До того ж встановлені ВРП під час розгляду дисциплінарної справи факти і з`ясовані обставини мають значення виключно для прийняття дисциплінарним органом рішень у межах його компетенції та жодним чином не свідчать про доведеність вини особи у вчиненні інкримінованого особі кримінального правопорушення.

Водночас суд першої інстанції у вироку слушно зауважив, що вищевказані вище рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП та ВРП не вирішували питання про обґрунтованість обвинувачення ОСОБА_10 у вчиненні діяння, яке є предметом дослідження у цьому кримінальному провадженні, як і не надавали жодної оцінки твердженням щодо вчинення суддею відповідних дій з прямим умислом.

Ураховуючи зазначене, суди дійшли обґрунтованого переконання, що обвинувачення ОСОБА_10 у тому, що її дії мали умисний злочинний характер зловживання повноваженнями судді, обумовлений свідомим прагненням і бажанням всупереч положенням закону та фактичним обставинам справи постановити судове рішення, яким безпідставно притягнути ОСОБА_6 до адміністративної відповідальності з метою перешкоджання останньому брати участь у зборах, мітингах, вуличних походах і демонстраціях, не знайшли свого об`єктивного підтвердження у ході судового розгляду.

Що стосується спільного епізоду злочинної діяльності виправданих ОСОБА_11 та ОСОБА_10 пов`язаного з незаконним перешкоджанням організації та проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, учасником яких був потерпілий ОСОБА_12 , колегія суддів виходить з такого.

Так, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що постановою судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_11 від 21 січня 2014 року в справі № 372/333/14 (3-108/14) ОСОБА_12 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, та піддано адміністративному стягненню у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на 6 місяців. Вказаною постановою суду встановлено, що ОСОБА_12 , 29 грудня 2013 року о 12:40 на 20 км а/д Київ-Овруч, керуючи автомобілем Skoda Fabia, н.з. НОМЕР_2 , не виконав вимогу про зупинку, подану інспектором ДАІ за допомогою жезла та свистка, чим порушив вимоги п. 2.4 ПДР та, як наслідок, вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст. 122-2 КУпАП України.

Проаналізувавши зміст, структуру та форму вказаної постанови судді ОСОБА_11 стосовно ОСОБА_12 , суд апеляційної інстанції обґрунтовано погодився з висновком місцевого суду про те, що вона відповідає чинним на час розгляду справи вимогам статей 283 та 284 КУпАП щодо змісту, форми та виду судового рішення у справі про адміністративне правопорушення.

Водночас на підставі безпосередньо досліджених доказів судами попередніх інстанцій встановлено, що суддя ОСОБА_11 розглянув справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_12 з дотриманням вимог КУпАП щодо предметної, інстанційної та територіальної підсудності на підставі і в межах належного процесуального приводу - протоколу про адміністративне правопорушення, який складено уповноваженою на такі дії службовою особою. Суди також зауважили, що суддею ОСОБА_11 було дотримано належну судову процедуру щодо підготовки справи до розгляду, її призначення, проведено судовий розгляд за участю зацікавленої особи та у визначений КУпАП розумний строк, заслухано пояснення особи, що притягувалась до адміністративної відповідальності, надано оцінку таким поясненням, досліджено наявні докази, проголошено постанову, роз`яснено порядок її оскарження та вручено її копію.

Разом з тим, апеляційний суд слушно зауважив, що хоча ОСОБА_11 і призначив ОСОБА_12 максимальне стягнення, передбачене санкцією статті 122-2 КУпАП, у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на 6 місяців, однак вказане є виключними дискреційними повноваженнями судді, які надані йому державою, виходячи з конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного стягнення.

Варто зауважити, що поняття судової дискреції (судового розсуду) охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства та конкретних обставин справи.

Тож, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що під час розгляду справи про адміністративне правопорушення № 372/333/14 щодо ОСОБА_12 суддею ОСОБА_11 не були допущені очевидні порушення норм процесуального або матеріального права, які б дозволяли обґрунтовано стверджувати про зловживання ним своїми службовими повноваженнями під час здійснення правосуддя у рамках відповідної судової процедурита використання таких повноважень для цілей, не пов`язаних із завданнями КУпАП. У той же час, змістом оскаржуваних рішень підтверджується, що під час судового розгляду цього кримінального провадження не були встановлені об`єктивні і достатні дані, які б могли поза розумним сумнівом спростувати такий висновок судів.

До того ж, згодом постановою Апеляційного суду Київської області від 24 лютого 2014 року в справі про адміністративне правопорушення № 372/333/14-п (провадження № 33/780/145/14) постанову судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_11 від 21 січня 2014 року щодо ОСОБА_12 було скасовано, а провадження по справі закрито у зв`язку із відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення, однак апеляційний суд не констатував факт недотримання суддею ОСОБА_11 порядку розгляду справи або допущення істотного порушення ним вимог закону, в тому числі право ОСОБА_12 на захист та подачу доказів.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій не встановили жодного доказу, який би викривав виправданого ОСОБА_11 у будь-яких зловживаннях під час ухвалення постанови щодо ОСОБА_12 за обставин, викладених в обвинувальному акті, а лише констатували факт ухвалення ним судового рішення у справі про адміністративні правопорушення, яке було скасовано судом апеляційної інстанції. У свою чергу апеляційний суд слушно зауважив, що скасування вищою судовою інстанцією рішення не може бути передумовою для притягнення судді до кримінальної відповідальності, адже перевірка дотримання вимог закону та повнота розгляду справи про адміністративні правопорушення входить виключно до повноважень апеляційного суду та відповідно охоплюється нормами КУпАП.

Судами також не було встановлено і те, що суддя ОСОБА_11 був достеменно обізнаним про те, що ОСОБА_12 був учасником протестних акцій, зокрема, які мали місце 29 грудня 2013 року та полягали в автопробізі до резиденції "Межигір`я", що до того ж підтверджуються поясненнями ОСОБА_12 , наданими суду як під час розгляду адміністративної справи, так і під час цього кримінального провадження.

Отже суд апеляційної інстанції у своєму рішенні обґрунтовано послався на відсутність у матеріалах справи доказів, які б свідчили про те, що метою притягнення ОСОБА_12 до адміністративної відповідальності було саме перешкоджання участі останнього у протестних акціях, а притягнення до відповідальності використовувалося як каральний механізм його переслідування або інших осіб за їх громадянську позицію у період загострення соціального конфлікту та масових акцій протесту, що мали місце у 2013-2014 роках.

Більше того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, Тимчасовою спеціальною комісією з перевірки суддів судів загальної юрисдикції Вищої ради юстиції було встановлено, що ухвалена 21 січня 2014 року суддею ОСОБА_11 постанова у справі № 372/333/14-п стосовно ОСОБА_12 не стосувалася подій, що відбувалися у зв`язку з переслідуванням та покаранням осіб, які брали участь у проведенні мирних зібрань, оскільки ОСОБА_12 не був учасником мирних зібрань та не брав участі у масових акціях протесту.

Тож суд апеляційної інстанції обґрунтовано погодився з висновками місцевого суду про те, що під час розгляду цього кримінального провадження, не знайшли свого об`єктивного підтвердження посилання сторони обвинувачення на наявність прихованих протиправних цілей та мотивів, які б обумовлювали спрямованість дій судді ОСОБА_11 безальтернативно визнати ОСОБА_12 винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП. До того ж з оскаржуваних судових рішень убачається, що ОСОБА_11 у ході його безпосереднього допиту судом першої інстанції категорично заперечував факт особистої зацікавленості в розгляді справи щодо ОСОБА_12 та зазначав про відсутність у нього будь-яких нелегітимних цілей при розгляді справи щодо останнього. У той же час ОСОБА_10 також заперечувала свою причетність до здійснення суддею ОСОБА_11 правосуддя у справі щодо ОСОБА_12 . У свою чергу суди дійшли правильного переконання, що стороною обвинувачення такі показання ОСОБА_11 та ОСОБА_10 не спростовані шляхом надання переконливих доказів на підтвердження наявності суперечностей між приватними інтересами ОСОБА_11 та його службовими повноваженнями, які б впливали на об`єктивність або неупередженість при здійсненні правосуддя у справі про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_12 . Крім того, суди послались також і на те, що стороною обвинувачення не надано доказів, що підтверджують умисну протиправну узгодженість дій ОСОБА_10 і ОСОБА_11 та спрямованість їхніх дій на безпідставне притягнення до адміністративної відповідальності потерпілого ОСОБА_12 саме як учасника протестної акції. Тож Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, що викладені у змісті обвинувачення твердження про керованість з боку ОСОБА_10 процесом ухвалення рішення суддею ОСОБА_11 стосовно притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_12 нічим не підтверджені.

Не знайшла свого підтвердження і версія сторони обвинувачення про те, що роль ОСОБА_10 по вказаному епізоду полягала також у вчиненні узгоджених із ОСОБА_11 дій, спрямованих на приховування слідів кримінального правопорушення шляхом створення умов та сприяння втраті матеріалів справи № 372/333/14 стосовно ОСОБА_12 . Натомість, як слушно зауважив апеляційний суд, суддею ОСОБА_11 не вживались будь-які дії, що могли б свідчити про намагання приховати інформацію про факт розгляду справи щодо ОСОБА_12 та ухвалене у справі рішення.

Суд апеляційної інстанції доречно звернув увагу і на те, що з матеріалів кримінального провадження вбачається, що обставини, пов`язані із зникненням матеріалів справ про адміністративні правопорушення відносно ОСОБА_6 та ОСОБА_12 були предметом досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні, до того ж версія про причетність ОСОБА_10 та ОСОБА_11 перевірялася слідством і вона не знайшла свого підтвердження для цілей повідомлення обвинуваченим про підозру на стадії досудового розслідування. Апеляційний суд не залишив поза увагою і те, що матеріали досудового розслідування за фактами втрати справ № 372/41/14-п та № 372/333/14 були виділені із кримінального провадження № 42017020000000033 від 19 січня 2017 року в окреме провадження № 42018000000001444 від 13 червня 2018 року за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 396, ч. 1 ст. 367 КК України, яке, у свою чергу було закрито 19 грудня 2019 року Обухівським РУП ГУ НП України в Київській області на стадії досудового розслідування на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.

За наслідками розгляду цього кримінального провадження суди встановили, що інші досліджені докази, у тому числі, і показання допитаних судом свідків, теж не спростовують висновки про недоведеність стороною обвинувачення вчинення ОСОБА_11 та ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ст. 340 КК України.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з доводами касаційних скарг прокурора і представника потерпілих про безпідставне посилання судів попередніх інстанцій на рішення Конституційного Суду України № 7-р/2020 від 11 червня 2020 року у справі № 1-305/2019(7162/19), яким було встановлено неконституційність положень ст. 375 КК України, адже у вказаному рішенні надавалася оцінка можливості притягнення судді до кримінальної відповідальності за винесення завідомо неправосудного рішення.

Варто зауважити, що Конституційний Суд України дійшов висновку, що встановлення кримінальної відповідальності за постановлення "завідомо неправосудного" судового рішення створює ризики та можливості для впливу на суддів внаслідок нечіткості та неоднозначності диспозиції статті 375 Кодексу. Виходячи з гарантованого Конституцією України принципу незалежності суддів оспорювані положення Кодексу, якими визначено діяння, що є злочинами, суб`єктом яких є суддя, має бути сформульовано законодавцем так, щоб державний орган, будь-яка посадова особа були не в змозі використати їх як спосіб впливу на суддю та втручання у здійснення ним правосуддя. Конституційні приписи щодо незалежності суддів нівелюються внаслідок юридичної невизначеності статті 375 Кодексу.

У вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулось 12-13 березня 2010 року, встановлюючи межі "функційного імунітету суддів", визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функційних обов`язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61).

Конституційний Суд України визнав, що суддю може бути притягнуто до кримінальної відповідальності лише у випадку, коли правопорушення вчинено умисно, має місце свавільне зловживання повноваженнями судді, що перешкоджає здійсненню правосуддя чи переслідує нелегітимні цілі (заподіяння шкоди іншим особам або суспільним інтересам тощо), прикриваючись виконанням вимог закону.

Будь-яке кримінальне обвинувачення щодо судді має ґрунтуватися на приписах кримінального закону, що є достатньо чіткими, зрозумілими, однозначними та передбаченими, за умови встановлення гарантій, які забезпечують незалежність судді при здійсненні правосуддя.

Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України зауважив, що у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12 зазначено, що "рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві"; "за винятком рішень про амністію, помилування або подібних заходів, виконавча влада та законодавча влада не повинні ухвалювати рішення, що скасовують судові рішення" (§ 16, §17 додатка до Рекомендації).

Отже, для перегляду судового рішення в законі встановлюються відповідні процедури судочинства, які передбачають оскарження судового рішення та надання йому юридичної оцінки компетентним судом. Конституція України не наділяє інші органи державної влади повноваженнями щодо перевірки судового рішення в позасудовому порядку та оцінки його як "неправосудного".

Крім того, Конституційний Суд України зазначив, що остаточне судове рішення не може бути переглянуто, крім встановлених процесуальними законами випадків його перегляду відповідним судом, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим, прокурором при вчиненні ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності

Отже, з огляду на те, що у висунутих ОСОБА_11 та ОСОБА_10 обвинуваченнях за ст. 340 КК України останнім інкримінується вчинення перешкоджання організації та проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій шляхом винесення судових рішень, які на думку сторони обвинувачення були незаконними, колегія суддів визнає цілком обґрунтованим посилання судів попередніх інстанцій на рішення Конституційний Суду України , яким встановлено недопустимість оцінювання судового рішення слідчим, прокурором при вчиненні ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності.

Що стосується епізоду, пов`язаного із незаконним втручанням ОСОБА_10 в роботу автоматизованої системи документообігу суду при здійсненні авторозподілу справи № 372/333/14-п щодо ОСОБА_12 , то колегія суддів виходить з такого.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, відповідно до пред`явленого ОСОБА_10 обвинувачення, остання, зокрема, обвинувачувалася у вчиненні цього епізоду злочинної діяльності у співучасті із ОСОБА_16 , яка у ході судового розгляду кримінального провадження була звільнена від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України, а провадження стосовно неї закрито.

У той же час змістом оскаржуваних судових рішень підтверджується, що ОСОБА_10 , будучи безпосередньо допитана місцевим судом, категорично заперечила будь-яку свою причетність до можливого втручання у здійснення авторозподілу справи № 372/333/14-п стосовно ОСОБА_12 , натомість ОСОБА_16 під час її допиту у судовому засіданні також заперечила факти звернень до неї будь-кого із працівників Обухівського районного суду Київської області , у тому числі, і голови цього суду ОСОБА_10 , або інших сторонніх осіб з приводу здійснення авторозподілу справ, зокрема, і справи № 372/333/14-п стосовно ОСОБА_12 . Також, ОСОБА_16 зазначила, що заходиться із ОСОБА_10 у суто робочих відносинах та повністю заперечила факт перебування у будь-якій залежності від останньої.

Суди також встановили і те, що факт прямої чи опосередкованої участі ОСОБА_10 в авторозподілі справи № 372/333/14-п стосовно ОСОБА_12 не підтверджені й іншими дослідженими доказами, що містять інформацію із бази даних АСДС Обухівського районного суду Київської області .

Так, суди попередніх інстанцій, за результатами досліджених доказів щодо функціонування АСДС (КП " Д-3 ") Обухівського районного суду Київського області , дійшли обґрунтованого висновку, що факт вчинення дій в КП " Д-3 " під логіном особи, за якою він фактично закріплений, не є достатнім для висновку поза розумним сумнівом про те, що такі дії були вчинені саме фізичною особою, за якою цей логін визначений як ідентифікатор входу у системі; що у повній мірі кореспондується з висновками та поясненними експертів, які проводили експертизи комп`ютерної техніки та програмних продуктів у цьому кримінальному провадженні. Апеляційний суд доречно звернув увагу на показання, допитаного у місцевому суді, експерта ОСОБА_35 , який повідомив, що системний технічний адміністратор АСДС має доступ до всієї інформації на всіх рівнях системи, тому такий адміністратор може здійснювати будь-які дії стосовно системи і володіти будь-якою інформацією, у тому числі мати доступ до логінів і паролів, оскільки без таких можливостей системний адміністратор не зміг би підтримувати і обслуговувати систему. Тож суди правильно виснували, що вказане не виключає практичну можливість технічного адміністратора здійснити вхід у систему і вчинити дії у системі під логіном іншого користувача.

До того ж суд апеляційної інстанції в цьому контексті зауважив, що в ході проведення експертиз комп`ютерної техніки та програмних продуктів № 8960/16-35/5082/17-35 від 25 квітня 2017 року та № 28456/23-35 від 05 лютого 2024 року, а також під час дослідження інформації із бази даних КП "Д-3" Обухівського районного суду Київської області, встановлено, що база даних суду не містить будь-якої інформації, що дала б можливість ідентифікувати з якого програмно-технічних засобу та місця були вчинені дії в КП "Д-3" Обухівського районного суду Київської області щодо автоматизованого розподілу справи про адміністративне правопорушення № 372/333/14-п.

Зі змісту оскаржуваних рішень убачається, що суд першої інстанції під час судового розгляду звернув увагу на те, що у ході дослідження доказів не було встановлено IP-адресу, яка ідентифікує комп`ютер користувача, та іншу інформацію, яка може бути використана для цілей визначення географічного місця вчинення дій у системі, що саме по собі ставить під сумнів версію сторони обвинувачення про вчинення протиправних маніпуляцій у КП "Д-3" з місця розташування Обухівського районного суду Київської області .

Натомість апеляційний суд також зазначив, що сторона захисту послідовно обстоювала позицію про непричетність ОСОБА_10 та ОСОБА_16 до втручання в роботу АСДС Обухівського районного суду Київської області та, зокрема, обґрунтовувала свою позицію тим, що процес автоматичного розподілу справи про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_12 міг бути результатом стороннього втручання або некоректної роботи комп`ютерної програми "Д-3", яка як програмний засіб не відповідала чинним вимогам нормативних актів з технічного захисту інформації, а сама інформація, яка циркулювала в АСДС та КП "Д-3", не володіла властивостями щодо конфіденційності, цілісності та доступності, тобто інформація не була захищеною від несанкціонованого ознайомлення, спотворення, руйнування, знищення та блокування.

Перевіряючи вказану версію сторони захисту, суди виходили з того, що застосована у назві статті 376-1 КК України вказівка на незаконність втручання обумовлює бланкетність диспозиції та породжує необхідність застосування вимог законодавства щодо порядку та особливостей функціонування автоматизованої системи документообігу суду, тож особливості обумовлені такою бланкетністю диспозиції зазначеної статті вимагали від сторони обвинувачення ще на етапі досудового розслідування з`ясувати питання про відповідність чинним нормативним вимогам стану технічно-експлуатаційного функціонування в Обухівському районному суді Київської області автоматизованої системи документообігу та програмного засобу КП "Д-3", чого стороною обвинувачення зроблено не було, у зв`язку із чим судовий розгляд відбувався тривалий час.

Втім, суди також обґрунтовано послалися на надану стороною захисту інформацію, отриманої від Адміністрації Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України у відповіді на адвокатські запити, з якої вбачається, що у Адміністрації Держспецзв`язку відсутні відомості про створення комплексної системи захисту інформації автоматизованої системи документообігу суду "Д-3"; технічне завдання на створення КСЗІ АС "Д-3" не надходило; заява на проведення державної експертизи КСЗІ АС "Д-3" до Адміністрації Держспецзв`язку не надходила, державна експертиза не проводилась, атестат відповідності не реєструвався. Крім того, ДП " Інформаційні судові системи ", яке є технічним адміністратором АСДС та розробником і власником КП " Д-3 ", - надало інформацію про те, що АСДС та КП "Д-3" не проходили державну експертизу у сфері технічного захисту інформації, а станом на січень 2014 року комплексна система захисту інформації з підтвердженою відповідністю для АСДС та КП "Д-3" впроваджена не була.

Водночас за клопотанням прокурора в змагальній процедурі місцевим судом надавався тимчасовий доступ до документів, які перебувають у володінні Державної судової адміністрації України , з метою спростування версії захисту про те, що АСДС та КП "Д-3" не відповідало нормативним вимогам у сфері технічного захисту інформації. За результатом виконання тимчасового доступу, прокурором отримані: Атестат відповідності на ЦОД ЄСІС України , зареєстрований в Адміністрації Держспецзв`язку 01 березня 2013 року № 7892 та дійсний до 01 березня 2018 року, який підтверджує, що комплексна система захисту інформації Центру обробки даних Єдиної судової інформаційної системи України, що належить ДСА України ; Експертний висновок, який є додатком до Атестату відповідності на ЦОД ЄСІС України від березня 2013 року № 7892 та який підтверджує, що комплексна система захисту інформації "Центру обробки даних" Єдиної судової інформаційної системи України, що належить ДСА України , відповідає вимогам нормативних документів з технічного захисту інформації в обсязі функцій зазначених у документі "Єдина судова інформаційна система України"; технічне завдання на КСЗІ ЦОД ЄСІС України , яке є невід`ємною частиною вищевказаного експертного висновку.

Разом з тим, суди, дослідивши вказані документи, отримані прокурором у ході тимчасового доступу, встановили, що програмний засіб КП "Д-3" не був об`єктом зазначеної в ньому експертизи у сфері технічного захисту інформації, що і було згодом підтверджено результатом проведеної додаткової експертизи комп`ютерної техніки та програмних продуктів № 28456/23-35 від 05 лютого 2024 року. Суд апеляційної інстанції з цього приводу зауважив, що експертами було надано висновок (щодо питання 18) про те, що із технічного завдання на КСЗІ ЦОД ЄСІ 2012 року слідує, що ЦОД ЄСІС є локальною інформаційно-телекомунікаційною системою в складі ЄСІС України; Атестат відповідності, зареєстрований 01 березня 2013 № 7892 в Адміністрації Держспецзв`язку , стосується лише ЦОД ЄСІС , а не всієї Єдиної судової інформаційної системи України, до якої, в тому числі входять підсистеми КП "Д-3"; тобто, зазначений атестат не стосується комп`ютерної програми КП "Д-3", не встановлює факт того, що станом на січень 2014 року АСДС (КП " Д-3 ") Обухівського районного суду Київської області була об`єктом державної експертизи у сфері технічного захисту інформації та не встановлює факт того, що станом на січень 2014 року була впроваджена комплексна система захисту інформації з підтвердженою відповідністю для АСДС (КП " Д-3 ") Обухівського районного суду Київської області .

Жодних інших доказів, які могли б спростувати твердження сторони захисту про невідповідність станом на 16-17 січня 2014 року АСДС Обухівського районного суду Київської області та КП "Д-3" як програмного засобу і компонента цієї системи чинним вимогам нормативних актів з технічного захисту інформації та відповідність інформації, яка циркулювала в АСДС та КП "Д-3", властивостям щодо захищеності від несанкціонованого ознайомлення, спотворення, руйнування, знищення та блокування, судами попередніх інстанцій також не було встановлено.

Тож, суди дійшли обґрунтованого переконання, що ні один з досліджених у ході судового розгляду доказ, у тому числі й показання численних свідків, допитаних місцевим судом, також не підтверджують версію сторони обвинувачення про вчинення ОСОБА_10 незаконного втручання в роботу АСДС.

У той же час, варто зауважити, що Верховний Суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину в цілому.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що доводи сторони обвинувачення та представника потерпілих не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до їхньої незгоди з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Крім того, колегія суддів вважає безпідставними також і доводи касаційних скарг про помилкове посилання місцевого суду на практику ЄСПЛ, оскільки вказана обставина не є тим істотним порушенням норм КПК України, яке могло б вплинути на законність прийнятих судами рішень.

Не заслуговують на увагу й твердження прокурора про недотримання судом апеляційної інстанції приписів ч. 3 ст. 404 КПК України, адже цей суд під час апеляційного перегляду вироку місцевого суду належним чином розглянув клопотання сторони обвинувачення про повторне дослідження доказів та частково задовольнив його, що повністю відповідає вимогам кримінального процесуального закону.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів констатує, що матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про недоведеність винуватості виправданих у вчиненні інкримінованих їм кримінальних правопорушень зроблені з дотриманням вимог статей 22, 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд доходить висновку, що апеляційний суд на обґрунтування безпідставності доводів апеляційних скарг прокурора та представника потерпілих дав оцінку тому, що суд першої інстанції, ухвалюючи виправдувальний вирок, з дотриманням вимог статей 86, 87, 94 КПК України зробив ґрунтовний аналіз доказів, наданих стороною обвинувачення, та дійшов правильного висновку про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом належними й достатніми доказами винуватості ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ст. 340, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ст. 340, ч. 3 ст. 27 ч. 2 ст. 376-1 КК України та ОСОБА_11 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 28, ст. 340 КК України.

Переглянувши вирок місцевого суду в апеляційному порядку, апеляційний суд відповідно до ст. 419 КПК України дав належну оцінку доводам апеляційних скарг, які є аналогічними доводам касаційних скарг сторони обвинувачення та представника потерпілих, та обґрунтовано визнав їх неспроможними. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів касаційного суду.

Інші доводи, викладені в касаційних скаргах, та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятого рішення.

Отже ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без зміни, а касаційні скарги - без задоволення.

Керуючись статтями 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Ухвалу Київського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року стосовно ОСОБА_10 та ОСОБА_11 залишити без зміни, а касаційні скарги прокурора ОСОБА_5 , представника потерпілих ОСОБА_6 та ОСОБА_12 - адвоката ОСОБА_7 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3