- ст. 341 КАС
- ст. 74 КАС
- ст. 328 КАС
- ст. 9 КАС
- ст. 72 КАС
- ст. 102 КАС
- ст. 101 КАС
- ст. 2 КАС
- ст. 108 КАС
- ст. 77 КАС
- ст. 90 КАС
- ст. 242 КАС
- ст. 350 КАС
Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд перевірив наведені у касаційній скарзі доводи позивача, заперечення відповідача щодо вимог касаційної скарги, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права і дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Показати мотиви повністю
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною першою статті 10 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон № 280/97-ВР) сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Частиною другою статті 2 Закону № 280/97-ВР визначено, що місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно з пунктом 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.
Відповідно до частини першої статті 3 ЗК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина перша статті 116 ЗК).
Частинами шостою, сьомою статті 118 ЗК передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, клопотання подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність особи, якій належить право власності на об`єкт нерухомості (жилий будинок, іншу будівлю, споруду), розташований на такій земельній ділянці, або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Пунктом "г" частини першої статті 121 ЗК установлено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.
Відтак, ЗК визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК.
Як установили суди попередніх інстанцій, підставою для відмови позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки стала та обставина, що місце розташування земельної ділянки не відповідає містобудівній документації "Внесення змін до генерального плану м. Нетішин Хмельницької області", затвердженої рішенням двадцять другої сесії Нетішинської міської ради VII скликання від 23.12.2016 № 22/1122, а саме: земельна ділянка накладається на запроектовану дорогу та зелені насадження загального користування.
Надаючи оцінку такій обставині для прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідно до Плану зонування території м. Нетішин М1:5000, затвердженого рішенням тридцять дев`ятої сесії Нетішинської міської ради VII скликання від 02.03.2018 № 39/2295, земельна ділянка, на яку претендує позивач, потрапляє на межі запроектованої дороги та в зону перспективної блокованої забудови.
Згідно зі статтею 18 Закону України "Про автомобільні дороги" складовими вулиць і доріг міст та інших населених пунктів є: проїзна частина вулиць і доріг, трамвайне полотно, дорожнє покриття, штучні споруди, споруди дорожнього водовідводу, технічні засоби організації дорожнього руху, зупинки міського транспорту, стоянки таксі, тротуари, пішохідні та велосипедні доріжки, зелені насадження, наземні та підземні мережі, майданчики для паркування. Межі вулиці за її шириною визначаються "червоними лініями". Розташування будь-яких об`єктів, будівель, споруд або їх частин у межах "червоних ліній" вулиці не допускається.
Відповідно до частини четвертої статті 83 ЗК до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).
Застосувавши вказані вище правові норми, суди виснували, що установлена обставина стосовно накладення земельної ділянки на запроектовані дорогу та зелені насадження загального користування свідчить про наявність обов`язкової підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Стверджуючи про помилковість такого висновку судів попередніх інстанцій, позивач зазначає, що суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 13.01.2022 у справі № 120/3257/19-а та від 31.08.2022 у справі № 120/3254/19-а.
Разом з тим, вказані постанови Верховного Суду не можуть бути прикладом іншого правозастосування з огляду на неподібність правовідносин у справах № 120/3257/19-а, № 120/3254/19-а та у справі, що переглядається.
У справах № 120/3257/19-а, № 120/3254/19-а суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, виходили з того, що надані позивачем документи містять істотні розбіжності та не дають можливості чітко ідентифікувати земельну ділянку для перевірки її місця розташування вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Верховний Суд, переглядаючи в касаційному порядку ці справи, зазначив, що підставою для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою стала та обставина, що бажана земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту та згідно генерального плану передбачена під пасовище, а не розбіжності в поданих позивачами документах, на що вказували суди попередніх інстанцій.
За таких обставин Верховний Суд констатував, що суди попередніх інстанцій взагалі не дали оцінку підставі для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, що і зумовило направлення справ на новий судовий розгляд. При цьому Верховний Суд не розглянув спір по суті.
Тобто Верховний Суд у згаданих справах не зробив висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а встановив лише порушення судами процесуальних норм, що вплинуло на повноту встановлення обставин саме у справах № 120/3257/19-а та № 120/3254/19-а.
Посилання позивача на окремі фрагменти постанов Верховного Суду безвідносно до встановлених у цій справі обставин та висновків судів першої та апеляційної інстанцій не можуть свідчити про помилковість останніх.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС, не знайшла підтвердження.
Ще однією підставою касаційного оскарження ухвалених у справі судових рішень стало посилання позивача на те, що суди першої та апеляційної інстанцій установили обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, на підставі недопустимих доказів.
На обґрунтування цього доводу ОСОБА_1 зазначає, що суди без спеціальних знань не могли встановити, що наданні позивачем документи містять розбіжності або накладання з Генеральним планом міста Нетішин та Плану зонування території; оцінені судами докази не дають можливості чітко ідентифікувати земельну ділянку для перевірки її місця розташування вимогам законів.
У контексті цих тверджень позивач, посилаючись на принцип офіційного з`ясування обставин у справі, передбачений статтею 9 КАС, доводить, що судам слід було з власної ініціативи призначити експертизу у справі.
Перевіряючи обґрунтованість таких доводів, колегія суддів звертається до норм статті 74 КАС, відповідно до яких суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, недопустимими є докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або докази, які за законом не можуть підтверджувати конкретні обставини справи.
Водночас, позивач не вказує на обставини, які б свідчили про недопустимість доказів згідно зі статтею 74 КАС. Доводи позивача в цій частині фактично зумовлені незгодою з результатом оцінки доказів судами першої та апеляційної інстанцій, а тому колегією суддів не приймаються.
Відхиляє колегія суддів і твердження позивача про необхідність призначення експертизи у справі з огляду на таке.
Відповідно до частин першої, другої статті 72 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Порядок призначення експертизи врегульований, зокрема, статтею 102 КАС, згідно з частиною першою якої суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:
1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;
2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності.
Частиною другою статті 101 КАС установлено, що предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.
Ураховуючи наведене правове регулювання, колегія суддів зазначає, що призначення експертизи у справі є правом суду, а не обов`язком. Судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Необхідність призначення експертизи у судочинстві визначена тим, що в процесі здійснення правосуддя в суду виникає потреба встановлення таких фактів і обставин, які виходять за межі юридичних професійних знань судді і потребують спеціальних досліджень. Тобто, право на проведення експертизи є засобом створити для сторони можливість довести в змагальному процесі переконливість своїх доводів.
При цьому Суд зауважує, що обов`язковою передумовою призначення в адміністративному процесі судової експертизи є необхідність з`ясування судом тих обставин, які потребують спеціальних знань, та в силу їх специфічного характеру не можуть бути з`ясовані судом на основі положень чинного законодавства, що може вплинути на правильне вирішення адміністративного спору по суті.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно, розсудливо (пункти 1, 3, 5, 6 частини другої цієї ж статті).
Перевірка рішення відповідача у цій справі на відповідність зазначеним вище критеріям є суто правовим питанням, відтак не вимагає наявності інших спеціальних знань для правильного вирішення спору.
Крім того, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 90 цього Кодексу (стаття 108 КАС).
Колегія суддів не заперечує проти того, що принцип офіційного з`ясування обставин у справі полягає насамперед в активній ролі суду при розгляду справи. Разом з тим, поряд із цим принципом застосовується також принцип змагальності сторін, основний зміст якого полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, на підставі своїх вимог або заперечень.
Згідно із частиною другою статті 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Водночас, якщо позивач заперечує обґрунтованість доводів відповідача - суб`єкта владних повноважень, якими останній мотивує правомірність свого рішення, то він (позивач) повинен надати суду відповідні докази або ж клопотати про їх витребування (отримання).
Ураховуючи викладене, а також ту обставину, що матеріали справи не містять клопотання позивача про призначення експертизи у справі, колегія суддів висновує, що суди попередніх інстанцій здійснили оцінку доказів у відповідності до вимог статті 90 КАС.
Отже, ухвалені у справі судові рішення відповідають вимогам частин першої - четвертої статті 242 КАС щодо законності і обґрунтованості судового рішення, його відповідності принципу верховенства права та завданню адміністративного судочинства.
Касаційний перегляд справи відповідно до частини першої статті 341 КАС здійснено в межах підстав касаційного оскарження та доводів, наведених у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ґрунтуються на правильному правозастосуванні, у зв`язку із чим рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 03.01.2023 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06.03.2023 слід залишити без змін.
Постанови, на які посилаються мотиви
- Справа № 120/3257/19-а13.01.2022текст є у нас
- Справа № 120/3254/19-а31.08.2022текст є у нас
Усього посилань: 2