Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Постанова

іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 552/6083/14-к

провадження № 51-385км21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                              ОСОБА_1 ,

суддів                                                           ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання             ОСОБА_4 ,

прокурора                                                   ОСОБА_5 ,

захисника                                                   ОСОБА_6 ,

засудженого                                              ОСОБА_7 ,

розглянув у судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та його захисника – адвоката ОСОБА_6 на вирок Київського районного суду м. Полтави від 14 лютого 2017 року й ухвалу Полтавського апеляційного суду від 2 листопада 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014170020001442, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Полтави, жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого, останній раз – за вироком Київського районного суду м. Полтави від 25 грудня 2014 року за ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених пунктами 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Київського районного суду м. Полтави від 5 лютого 2015 року

ОСОБА_7 і ОСОБА_8 засуджено за пунктами 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК та призначено їм покарання за цими нормами із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна,

а ОСОБА_7 , крім того, на підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно призначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 12 травня 2015 року зазначений вирок місцевого суду залишив без змін.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 червня 2016 року рішення місцевого та апеляційного судів скасував і призначив новий розгляд у суді першої інстанції.

За оскаржуваним вироком Київського районного суду м. Полтави від 14 лютого 2017 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 4 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років з конфіскацією всього належного йому майна, за пунктами 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК – до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, а на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного вироком Київського районного суду м. Полтави від 25 грудня 2014 року, більш суворим остаточно призначено ОСОБА_7 покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

Вирішено питання щодо речових доказів та судових витрат у кримінальному провадженні.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 2 листопада 2020 року залишив вирок суду першої інстанції без зміни. Відповідно до положень ч. 5 ст.72 КК у редакції Закону від 26 листопада 2015 року № 838-VІІІ зараховано ОСОБА_7 у строк покарання строк попереднього ув?язнення з 27 липня 2014 року по 12 травня

2015 року та з 23 червня 2016 року по 2 листопада 2020 року з розрахунку один день попереднього ув?язнення за два дні позбавлення волі.

Цим же вироком засуджено ОСОБА_8 за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього належного йому майна. Судові рішення щодо цього засудженого в касаційному порядку не оскаржуються.

За вироком суду ОСОБА_7 і ОСОБА_8 визнано винними у вчиненні за попередньою змовою групою осіб нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного з насильством, небезпечним для життя і здоров`я особи, яка зазнала нападу, поєднаного із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, на ОСОБА_9 та ОСОБА_10 та в умисному вбивстві цих потерпілих з корисливих мотивів за таких обставин.

26 липня 2014 року близько 12:00 ОСОБА_7 і ОСОБА_8 за попередньою змовою, реалізуючи умисел, спрямований на заволодіння майном ОСОБА_9 , 1949 року народження, рідної бабусі ОСОБА_7 , із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров`я особи, взявши із собою заздалегідь виготовлені два кляпи з тканини та відрізка мотузки, вдягнувши маски і гумові перчатки, шляхом вільного доступу проникли до квартири АДРЕСА_2 . Перебуваючи у кімнаті квартири, ОСОБА_7 і ОСОБА_8 напали на ОСОБА_9 , завдавши їй не менше двох ударів кулаками по голові та не менше

10 ударів кулаками по верхніх кінцівках, після чого ОСОБА_7 з допомогою

ОСОБА_8 , який утримував потерпілу, з метою подолання її опору засунув

ОСОБА_9 у рот кляп, яким повністю закрив отвір дихальних шляхів, та обв`язав кляп мотузкою навколо голови останньої. Продовжуючи свої дії,

ОСОБА_7 і ОСОБА_8 зв`язали руки і ноги ОСОБА_9 мотузкою, позбавивши таким чином потерпілу можливості рухатися, та обмотали її голову простирадлом і предметами одягу. В результаті цих дій ОСОБА_9 була позбавлена можливості дихати та від спричинених тілесних ушкоджень померла на місці події.

Після цього ОСОБА_7 та ОСОБА_8 заволоділи ключами від квартири АДРЕСА_3 , де проживав ОСОБА_10 , що лежали в кишені халата потерпілої.

Продовжуючи реалізовувати свій умисел, ОСОБА_7 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_8 , цього ж дня близько 12:30, взявши із собою заздалегідь виготовлений кляп з тканини, відрізок мотузки та дерев`яну ніжку від кухонного стільця, відчинивши вхідні двері ключами, якими заволоділи у потерпілої

ОСОБА_9 , незаконно проникли до квартири, в якій проживав ОСОБА_10 ,

і напали на нього в коридорі, завдавши не менше двох ударів кулаками по голові та не менше чотирьох ударів кулаками і ногами по тулубу та верхніх кінцівках, від чого потерпілий упав на підлогу. Подолавши опір потерпілого, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 засунули в рот ОСОБА_10 кляп, яким повністю закрили отвір дихальних шляхів, чим позбавили його можливості дихати, та зв`язали руки мотузкою, позбавивши можливості рухатися, спричинивши йому своїми діями тілесні ушкодження, від яких ОСОБА_10 помер на місці події.

Далі ОСОБА_7 та ОСОБА_8 заволоділи майном потерпілого, а саме: грошима в сумі 102 грн, телевізором "Самсунг" вартістю 2590 грн та мобільним телефоном "Нокіа 1616-2" вартістю 131, 20 грн із сім-картою оператора мобільного зв`язку "Київстар" вартістю 10 грн, на рахунку якої було 30 грн, яким розпорядилися на власний розсуд.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційних скаргах, по суті аналогічних за змістом, засуджений та його захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону

і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просять скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду й призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Обґрунтовуючи доводи, викладені у касаційних скаргах, зазначають про порушення під час досудового розслідування

і судового розгляду кримінального провадження права ОСОБА_7 на захист у зв`язку з недотриманням порядку залучення захисника останньому, а також ігноруванням судами попередніх інстанцій бездіяльності призначеного захисника, що призвело до неефективного представлення інтересів ОСОБА_7 . Крім цього, вказують на проведення слідчих дій неуповноваженими на те особами, внаслідок чого докази, зібрані цими особами, та похідні від них докази слід визнати недопустимими. Зокрема, звертають увагу на те, що в матеріалах кримінального провадження міститься витяг з ЄРДР від 29 липня 2014 року, в якому не зазначено слідчих ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , а постанову про створення групи слідчих від 27 липня 2014 року прокурор надав під час повторного апеляційного розгляду. На переконання скаржників, суд першої інстанції безпідставно поклав в основу вироку протокол слідчого експеримента за участю ОСОБА_7 . Стверджують, що протокол огляду місця події від 27 липня 2014 року є недопустимим доказом, оскільки ця слідча дія проведена за участю ОСОБА_7 та без участі захисника

і містить викривальні показання.

Також захисник вважає недоведеним умисел ОСОБА_7 на вчинення умисного вбивства потерпілих. На думку захисника, місцевий суд безпідставно не взяв до уваги часткового визнання вини ОСОБА_7 та його послідовних показань під час проведеного за його участю слідчого експеремента, а отже, призначив покарання, яке за своїм видом не відповідає ступеню тяжкості вчинених кримінальних правопорушень та особі засудженого внаслідок суворості.

Зазначають, що допущені судом першої інстанції порушення не були усунуті апеляційним судом, який усупереч вимогам ст. 404 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) повторно не дослідив усіх обставин справи, формально провів апеляційний розгляд, постановивши ухвалу, яка не відповідає вимогам статей 370, 419 цього Кодексу.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_7 та його захисник – адвокат

ОСОБА_6 підтримали подані касаційні скарги і просили їх задовольнити.

Прокурор заперечував проти задоволення касаційних скарг засудженого та захисника і просив залишити їх без задоволення, а оскаржувані судові рішення стосовно ОСОБА_7 без зміни.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваження лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

У ході розгляду касаційних скарг суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Під час перевірки матеріалів провадження встановлено, що висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому злочинів зроблено з дотриманням вимог ст. 23 КПК на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено в процесі судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

В основу вироку суд правильно поклав показання засуджених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які частково визнали вину і не заперечували своєї причетності до злочинів щодо потерпілих, але стверджували, що не мали умислу на їх вбивство; дані протоколів слідчих дій; висновки судових експертиз, зміст яких детально викладено у вироку. Вказані докази є логічними, послідовними, узгоджуються між собою та не викликають сумнівів у їх достовірності.

Доводи захисника про відсутність у ОСОБА_7 умислу на вбивство потерпілих були предметом перевірки судів першої та апеляційної інстанцій і обґрунтовано визнані неспроможними. З урахуванням характеру, кількості, локалізації тілесних ушкоджень спричинених ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які були людьми похилого віку, способу вчинення злочину (перекриття дихальних шляхів за допомогою кляпу та зв`язування  потерпілих) висновок суду про наявність у ОСОБА_7 умислу, спрямованого саме на вбивство ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , є правильним.

Крім того, суд правильно зауважив, що після заволодіння майном ОСОБА_7

і ОСОБА_8 не вчинили спроб розв`язати потерпілих для того, щоб вони змогли прийти до тями, і це свідчить про їх байдуже ставлення до наслідків своїх дій.

Таким чином, дослідивши зібрані у кримінальному провадженні докази, надавши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК.

Доводи у касаційних скаргах про проведення слідчих дій неуповноваженими на те особами, зокрема про незазначення у витягу ЄРДР слідчих ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , унаслідок чого докази, зібрані цими особами, та похідні від них докази є недопустимими, позбавлені підстав.

Так, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 4 жовтня 2021 року (справа

№ 724/86/20, провадження № 51-1353кмо21), за приписами статей 39, 110, ч. 1

ст. 214 КПК рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов`язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення, у формі постанови.

Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою.

У цьому рішенні також зазначено, що витяг з ЄРДР не може замінити процесуального рішення про визначення групи слідчих у кримінальному провадженні.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що відповідно до постанови заступника начальника СВ СУ УМВС України в Полтавській області про створення групи слідчих від 27 липня 2014 року слідчі  ОСОБА_11 та ОСОБА_12 входили до групи слідчих.

Враховуючи викладене, всі слідчі дії у кримінальному провадженні проведено відповідно до вимог кримінального процесуального закону, уповноваженими на те особами, а зібрані докази є належними та допустимими.

Наведені у скаргах доводи про те, що суд першої інстанції безпідставно поклав в основу вироку протокол слідчого експеримента за участю ОСОБА_7 , є необґрунтованими.

Згідно з матеріалами провадження слідчий експеримент було проведено із ОСОБА_7 за участю його захисника, спеціаліста і в присутності двох понятих. ОСОБА_7 відповідно до вимог ст. 42 КПК було роз`яснено його права та обов`язки. Він самостійно показав на місці обставини скоєння злочинів, навів деталі обстановки та відтворив свої дії, що полягали у заподіянні тілесних ушкоджень потерпілим. Протокол за результатами проведення цієї слідчої дії ОСОБА_7

і його захисник підписали без жодних зауважень, заяви та клопотання від них не надходили.

Під час слідчої дії здійснювався безперервний відеозапис.

Суд обґрунтовано визнав протокол проведення слідчого експерименту належним та допустимим доказом, оскільки він відповідає вимогам кримінального процесуального закону, зокрема статей 104, 105 КПК, а саму слідчу дію – такою, яку проведено за правилами, передбаченими ст. 240 цього Кодексу.

Щодо доводів скарг про недопустимість протоколу огляду місця події від 27 липня 2014 року за участю ОСОБА_7 . Суд зазначає, що засуджений і захисник у касаційних скаргах не показали, яким чином згадка у вироку цього протоколу позначилася чи могла позначитися на обґрунтованості висновків суду першої інстанції про винуватість засудженого в інкримінованих йому злочинах, передбачених 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК.

Не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи і доводи касаційних скарг про порушення права ОСОБА_7 на захист у зв`язку з недотриманням порядку залучення захисника останньому, а також ігноруванням судами попередніх інстанцій бездіяльності призначеного захисника.

Так, на досудовому розслідуванні і в суді першої інстанції захист інтересів

ОСОБА_7 здійснював адвокат ОСОБА_13 , який діяв на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та був залучений до участі у справі за призначенням, оскільки відповідно до ст. 52 КПК участь захисника в цьому кримінальному провадженні є обов`язковою.

Зі змісту протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від

27 липня 2014 року вбачається, що під час цієї слідчої дії ОСОБА_7 було належним чином роз`яснено підстави затримання і те, у вчиненні якого злочину він підозрюється, його права, зокрема і право мати захисника, та обов`язки. Про затримання ОСОБА_7 було повідомлено його матір ОСОБА_14 та орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. На кожному аркуші вказаного протоколу, в тому числі після переліку прав, передбачених ч. 3 ст. 42 КПК, є підписи ОСОБА_7 . Заяв і зауважень з приводу затримання не надходило. Копію протоколу ОСОБА_7 отримав.

Відповідно до постанови слідчого про доручення призначити адвоката для здійснення захисту за призначенням від 27 липня 2014 року постановлено залучити захисника до участі у кримінальному провадженні через Полтавський обласний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги та доручено його керівнику призначити адвоката для здійснення захисту ОСОБА_7 за призначенням і забезпечити його прибуття до Київського РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області 27 липня 2014 року о 16:00.

Згідно з фотокопією доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_7 від 27 липня 2014 року доручення було видано цього ж дня о 15:09.

Тільки після цього за постановою слідчого про призначення захисника для здійснення захисту за дорученням від 27 липня 2014 року було залучено захисника адвоката ОСОБА_13 для здійснення захисту ОСОБА_7 .

Разом із цим із матеріалів провадження встановлено, що захисник ОСОБА_13 брав участь у судових засіданнях судів першої інстанції, де висловлював свою думку та заявляв клопотання в інтересах ОСОБА_7 . Після ухвалення вироку Київського районного суду м. Полтави від 5 лютого 2015 року в цьому кримінальному провадженні оскаржив його в апеляційному порядку.

Користуючись послугами адвоката ОСОБА_13 протягом періоду часу з 27 липня 2014 року до 11 січня 2018 року (моменту задоволення заяви ОСОБА_7 про відмову від послуг захисника ОСОБА_13 ), будучи обізнаним зі своїми правами,

у тому числі правом на заміну захисника, ОСОБА_7 на стадії досудового розслідування та в суді заяв про призначення йому іншого захисника не подавав, на дії ОСОБА_13 не скаржився, від послуг останнього не відмовлявся. З огляду на це підстав вважати, що адвокат ОСОБА_13 не забезпечував належного захисту інтересів засудженого, в суду не було.

Стосовно доводів у скаргах про те, що після залучення Вищим спеціалізованим  судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ іншого захисника адвокат ОСОБА_13 не мав права далі здійснювати захист ОСОБА_7 , слід зазначити таке.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 лютого 2016 року було задоволено клопотання ОСОБА_7 про призначення захисника тільки під час касаційного розгляду провадження.

Питання ефективності захисту не є тотожним досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей із використанням власних процесуальних прав та кваліфікованої юридичної допомоги, яка в передбачених законом випадках є обов`язковою, захищатися від обвинувачення в установлений законом спосіб.

Об`єктивних даних про неналежне виконання професійних обов`язків адвокатом ОСОБА_13 , що могло призвести до істотного обмеження чи порушення прав ОСОБА_7 , передбачених ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 59 Конституції України, ст. 20, частинами 3, 4 ст. 42 КПК, колегія суддів касаційного суду не встановила.

Неможливо визнати прийнятними  доводи сторони захисту про те, що  суд безпідставно не взяв до уваги часткового визнання вини ОСОБА_7 та його послідовних показань під час проведеного за його участю слідчого експеремента, внаслідок чого призначив надто суворе покарання, яке за своїм видом не відповідає ступеню тяжкості вчинених кримінальних правопорушень та особі засудженого.

За матеріалами кримінального провадження ОСОБА_7 не визнав наявності умислу на вбивство потерпілих, а тому суд не мав підстав враховувати часткове визнання вини як обставину, що пом`якшує покарання. Крім того, часткове визнання вини ОСОБА_7 та його показання під час проведеного за його участю слідчого експеремента не можуть бути визнані обставинами, що істотно знижують ступінь тяжкості вчинених злочинів.

Під час призначення покарання ОСОБА_7 суди повною мірою врахували суспільно небезпечний характер і тяжкість вчинених злочинів, дані про особу засудженого, який раніше притягався до кримінальної відповідальності, характеризується посередньо, не працював, був ініціатором вчинення злочинів стосовно осіб похилого віку, в тому числі щодо близької та рідної людини.

Зважаючи на викладене та ураховуючи конкретні обставини справи, обставину, що обтяжує покарання, – вчинення злочинів щодо осіб похилого віку, відсутність обставин, які б його пом`якшували, непоправність наслідків у вигляді смерті двох осіб, колегія суддів погоджується з висновком суду про неможливість призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на певний строк і вважає справедливим застосування щодо нього виняткової міри покарання – довічного позбавлення волі.

З огляду на зазначене призначене ОСОБА_7 покарання відповідає вимогам статей 64, 65 КК, гарантуватиме безпеку для суспільства та є справедливим,  необхідним і достатнім для виправлення засудженого і попередження вчинення ним нових злочинів.

Апеляційний суд, належним чином перевіривши доводи в апеляційній скарзі засудженого зі змінами та доповненнями, визнав обґрунтованим висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень і правильною правову кваліфікацію його дій. На всі доводи апеляції суд дав обґрунтовані відповіді.

Усупереч доводам засудженого та сторони захисту, здійснюючи кримінальне провадження, місцевий та апеляційний суди не порушили загальних засад, закріплених у ст. 7 КПК, а з огляду на положення ст. 404 вказаного Кодексу суд апеляційної інстанції не був зобов`язаний повторно досліджувати всі зібрані у справі докази.

Повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. Відмова у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.

Ухвала апеляційного суду відповідає приписам статей 370, 419 КПК.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, касаційні скарги слід залишити без задоволення, а судові рішення – без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Київського районного суду м. Полтави від  14 лютого 2017 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 2 листопада 2020 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого

ОСОБА_7 та його захисника – адвоката ОСОБА_6 – без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною

й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1                              ОСОБА_2                                 ОСОБА_3